Левади

Прибувши на Мадейру, перші поселенці відразу оцінили надзвичайно сприятливий клімат і виняткову родючість ґрунту. Ці щедрі дари природи, увінчані чарівним краєвидом, мали вселити в них найсміливіші надії на успіх ризикованої справи, до якої вони бралися. Проте поселенці також легко усвідомили, які великі труднощі їм доведеться подолати, щоб досягти бажаної мети — успішної та процвітаючої колонізації. Немов попередники легендарного Робінзона, покинуті на безлюдному й незнаному острові, вони мусили виявляти справжні дива героїзму у виснажливій праці з освоєння цілинних земель та спорудження й облаштування своїх перших, украй незручних осель.

Невдовзі перед ними постали дві перешкоди, які, можливо, здавалися нездоланними: буйна велетенська рослинність, що густим лісом простягалася від океанського узбережжя до гірських вершин, і неймовірно пересічений рельєф. Безперервні відгалуження найвищих гір розходилися по всій поверхні острова стрімкими піками та глибокими долинами.

З безстрашною завзятістю вони взялися до перших землеробських робіт, розчищаючи густі хащі й належно готуючи необроблені ділянки для перших посівів. Неважко було зрозуміти, що використання води стане однією з їхніх найбільших турбот і вимагатиме найбільше зусиль. Відтоді ця проблема постійно переходила від покоління до покоління, набуваючи найрізноманітніших форм і створюючи розгалужену мережу економічних та суспільних інтересів, що заслуговують на докладне й ґрунтовне дослідження, якого, на жаль, досі не проведено.

Щойно розпочалися ці перші землеробські роботи, одразу постала потреба в новій системі зрошення, яка сприяла б природному багатству необробленого ґрунту й давала від нього якнайкращі результати.

Саме особливі, притаманні лише цьому краю природні умови зумовили спорудження перших каналів, або акведуків, які згодом назвали левадами (levadas, зрошувальні канали) і які стали найціннішим надбанням мадейрського землеробства. Можна уявити незліченні зусилля, докладені до цієї першої справи, і труднощі, що виникали під час її здійснення, особливо коли землі, які належало зрошувати, лежали далеко від відповідних джерел.

У чудовій статті, опублікованій кілька років тому, стислий, але дуже промовистий виклад дає вельми точне уявлення про причини, що виправдовували спорудження цих тоді ще примітивних об’єктів: «Землеробство мало стати основою господарства суспільства, яке вони збиралися створити. Проте значного розвитку й великих прибутків воно могло досягти лише на приморських схилах, пагорбах і в долинах, де склад ґрунту, родючість землі, м’яка температура та помірний режим вітрів забезпечували б рясні й цінні врожаї, даючи незліченні вигоди населенню, донатаріям, Військовому ордену Христа (Ordem Militar de Cristo) та короні. Саме там особливо зосереджувалася зона найцінніших культур — винограду й цукрової тростини. Їх почали вирощувати вже тоді, а згодом вони принесли Мадейрі славу, відомість і багатство, постійно забезпечуючи метрополії значні доходи навіть у найкритичніші й найтяжчі для Португалії часи.

Однак ці землі неможливо було інтенсивно, постійно й вигідно обробляти без зрошувальної води, яка регулярно зволожувала б і запліднювала ґрунт, підтримувала насадження зеленими й повними соків, зміцнювала їх і робила щедрішими не лише влітку, а й протягом частини весни та осені й загалом під час посух, можливих навіть узимку. Водночас майже всі джерела й витоки містилися високо в горах; їхні води стікали в потоки й річки, а ними — в океан. Відразу виникли потреба й задум перехопити на певній висоті природний плин води та спрямувати її в надзвичайно корисні канали. Їх прокладали на великі відстані вздовж стрімких скель, долаючи незліченні перешкоди, які можна було здолати лише з героїчною наполегливістю, аж до найродючіших і найперспективніших місцевостей. Такою є дивовижна й плідна система левад — головна підвалина землеробства, а отже, усіх економічних і фінансових умов острова Мадейра».

Велетенські роботи зі спорудження левад, що тривали століттями; боротьба за набуття та володіння відповідними потоками води; народні повстання, які неодноразово спалахували з цієї причини; створення об’єднань ереушів (heréus, співвласників прав на воду левади) для використання й розподілу води; часті судові позови; численні закони, ухвалені для врегулювання цього питання; дискусії в парламенті, адміністративних установах, пресі та на громадських зборах — усе це могло б дати багатий матеріал для великого й цікавого дослідження, як ми вже зазначали вище.

II — Їхня важливість і необхідність

— Усе це свідчить про нагальну потребу в наших левадах і про їхнє першорядне значення для економіки архіпелагу. Водночас густу лісову рослинність, що вкривала ломбу й схили, розчищали, наполегливо готуючи орні землі до трудомісткого обробітку, а щедрі джерельні води, покликані живити перші сільськогосподарські культури, швидко спрямовували до полів.

Як відомо, землі зрошують переважно за допомогою левад. Щоправда, деякі оброблювані землі залежать лише від примх дощу, проте так звані прибуткові культури, тобто виноград і цукрову тростину, а також більшість зеленини й городини зрошують численні левади, розкидані по всьому острову. Цю систему зрошення не можна вважати цілковито властивою лише цьому краю, однак у нашій країні вона майже унікальна й має власні особливості, що відрізняють її від інших подібних систем.

У деяких країнах зрошувальні канали є масштабнішими спорудами лише за своєю пропускною здатністю та обсягом води, яку вони проводять. Їх майже завжди прокладають безпосередньо в ґрунті, без інших значних інженерних споруд. Зазвичай вони не дуже довгі й призначені для зрошення подекуди великих, але не надто високо розташованих земель. Тож не дивно, що деякі технічні службовці громадських робіт, які прибули з материкової Португалії, зізнавалися: письмові описи мадейрського зрошення не давали їм чіткого уявлення про мережу наших левад, особливо про те, як вони приймають і проводять воду та як її розподіляють між зрошуваними землями.

Акведуки — це вузькі й довгі канали, вириті в ґрунті та зазвичай споруджені з міцної алвенарії (alvenaria, місцева назва щільного базальту, що використовується як будівельний камінь). Здебільшого їхня ширина не сягає одного метра, а глибина лише зрідка перевищує 50–70 сантиметрів. Деякі левади простягаються на кілька десятків кілометрів. Загалом вони починаються у високогірній центральній частині острова й беруть воду з найповноводніших річок, живлячись рясними джерелами, води яких без користі течуть їхніми кам’янистими руслами. Задля цього левади часом огинають високі урвисті хребти, перетинають стрімкі ущелини й пробивають гори. Ця небезпечна праця триває довгі роки, поглинає величезні капітали й навіть забирає чимало життів, даючи землі кров, що її запліднює, а рослинам — сік, завдяки якому вони рясно плодоносять. Той, хто зблизька знає неймовірну пересіченість наших земель, примхливий рельєф їхніх схилів, височінь гірських пасом поряд із глибокими долинами й небезпечними урвищами, легко оцінить колосальні зусилля, вкладені в цю велетенську й надзвичайно корисну споруду, яка робить велику честь країні, що її задумала й здійснила.

Це може здатися дивним, і без докладнішого вивчення на перший погляд може видатися, що ці зрошувальні канали, такі дорогі й складні та важкі в будівництві, не забезпечують належної віддачі від вкладених капіталів. Проте насправді вони є головною запорукою процвітання мадейрського сільського господарства, насамперед так званих «прибуткових культур», і, як стисло зазначено вище, одним із найважливіших чинників процвітання всього архіпелагу.

Аксіоматичною є істина, що значна частина наших орних земель голодна до належного обробітку й спрагла живлющої води, яка зробила б їх родючими та продуктивними. Із цього безплідного й необробленого ґрунту треба добути достаток і багатство, приховані в його надрах; ці поля похмурого вигляду необхідно перетворити на зелені ниви, що дають прекрасні й добірні плоди. Треба орати й обробляти щедру землю, даючи роботу й рух багатьом рукам, які залишаються бездіяльними через брак корисної та належної праці, як ми вже неодноразово повторювали.

У звіті «Автономної ради сільськогосподарської гідротехніки Португалії» за 1937 рік, обґрунтовуючи освоєння вод для зрошення, стверджують, що воно є засобом поглинання надлишку населення, оскільки забезпечує роботою бездіяльні руки й у такий спосіб поліпшує економічне становище сільського населення.

Якщо цей аргумент справедливо й слушно стосується земель материкової Португалії, то до надзвичайно родючих земель Мадейрського архіпелагу він застосовний цілковито й беззастережно.

Кожен, хто перегляне «Переписи населення», які проводять раз на десять років, легко пересвідчиться, що Мадейра має найвищу в країні густоту населення, якщо не брати до уваги великі скупчення мешканців у містах Лісабоні й Порту. Ця густота значно перевищує відповідний показник майже всіх земель материкової Португалії, а в порівнянні з багатьма з цих материкових регіонів стає справді непропорційною.

На доказ цього досить сказати, що за густотою населення лише округ Порту перевищує округ (distrito) Фуншал: у першому на квадратний кілометр припадає 304 мешканці, тоді як на Мадейрі — 270. Натомість є такі округи, як Бежа (Beja), Евора (Évora), Порталегрі (Portalegre), Браганса (Bragança) і Каштелу-Бранку (Білий замок, Castelo Branco), де густота населення становить відповідно 20, 21, 24, 27 і 36 мешканців на квадратний кілометр. Після Порту найбільшу густоту населення має округ Брага (Braga): близько 140 мешканців на квадратний кілометр. Однак і він поступається округу Фуншал, де цей показник, як уже сказано, становить 270.

Перепис населення 1920 року визначає чисельність населення Мадейри у 179 000 мешканців, перепис 1930 року — у 211 000, тобто за десять років вона зросла на вісімнадцять відсотків, а перепис 1940 року дає нам число 250 000.

Якщо авторитетний висновок «Автономної ради сільськогосподарської гідротехніки» цілком обґрунтований, то з іще більшою підставою його можна застосувати до Мадейри, де чисельність населення зростає загрозливими темпами.

На щастя, проблеми, безпосередньо пов’язані з викладеним вище, наближаються до задовільного розв’язання завдяки оприлюдненню декретів № 33 158 і 33 159 від 21 жовтня 1943 року. Далі в цьому невеликому дослідженні ми розглянемо їх докладніше.

III – Витрата води

Обсяг води в кожній леваді досить мінливий і зазвичай залежить від більшої чи меншої рясності джерел, що живлять її потік. Деякі левади пропускають дуже потужний водний потік, розділений на чотири рукави, які одночасно зрошують угіддя в чотирьох віддалених одне від одного місцях. Інші, з меншим обсягом води, поділяються лише на два або три рукави й одночасно зрошують угіддя у двох або трьох різних місцях. Є й інші зрошувальні канали — їх найбільше, — призначені удобрювати землю всією своєю водою, оскільки потік, що їх живить, невеликий. На початку поливного періоду, коли води більше, джерела левад іноді дають змогу ділити її на ще більшу кількість рукавів, чого важко досягти в пізніші місяці посухи. Ці відгалуження зазвичай називають рукавами або ділянками левади.

Обсяг потоку, призначеного для зрошення в кожному окремому місці, також доволі мінливий, хоча й залишається в певних межах. Вимірювання, проведені на багатьох левадах, які зазвичай виконують у період найбільшої посухи, показують, що безперервний потік у 12 літрів води за секунду — це вже невеликий, але достатній обсяг для зрошення певних культур. Є левади з іще меншим обсягом води, проте їх дуже мало. Кожен із чотирьох рукавів, або ділянок, левади Піорнайш (Levada dos Piornais) має безперервний потік близько 30 літрів за секунду — рясний і більш ніж достатній для будь-якої культури. Виміряні обсяги потоків, які окремо зрошують угіддя в кожному місці, мають міститися між цими межами, що їх ми можемо приблизно вважати максимальною та мінімальною.

Як уже зазначалося, було б цікаво укласти відомість або таблицю з приблизними вимірюваннями води для кожної левади, однак повного дослідження з цього питання ніколи не проводили; такий невеликий аналіз здійснили лише частково щодо державних левад. У докладному звіті, складеному видатним інженером 1911 року, ми читаємо, що дві левади Рабасал (Levadas do Rabaçal) — «стара» і «нова» — у так званий період посухи мали середню витрату по 80 літрів за секунду кожна. Для зрошення кожна з них ділилася на три окремі рукави, тож середня витрата кожної із цих шести ділянок левад становила 26 літрів за секунду. Під час вимірювання, проведеного 1943 року, було встановлено, що витрата згаданої «старої левади» становить 65 літрів за секунду, а «нової левади» — 86. У згаданому звіті зазначено, що левада Санта-Лузія (левада святої Луції, Levada de Santa Luzia), левада Орташ (левада Городів, Levada das Hortas) і левада Бон-Сусесу (левада Богородиці Доброго Успіху, Levada do Bom Sucesso) мали на той час витрату відповідно 15,31, 17,5 і 27,4 літра за секунду. Ці дані, хоча й неповні, дають змогу скласти приблизний суд (juízo) про обсяг води, що загалом живить наші левади.

Крім загальних утрат унаслідок просочування, випаровування тощо, обсяг потоків левад помітно зменшується через брак належного заліснення, особливо поблизу витоків відповідних джерел; через таємне відведення води за допомогою проломів у стінках акведуків; через відсутність частих і належних ремонтів, а передусім через самовільне спорудження так званих «сакад». У статті журналу «Португал ем Африка» («Португалія в Африці», Portugal em Africa) їх цілком точно визначено так: «Вони складаються з невеликих стінок із каменю та грудок глини, споруджених упоперек течії, які відводять воду на землі в руслах річок, що не мали б оброблятися, або на схили, де мав би діяти режим заліснення. Через це левадам, які приєднуються до річок лише нижче за течією, дістаються самі залишкові стоки, часто зовсім мізерні, що завдає величезної шкоди землеробству в родючих приморських районах».

IV – Робота левад

Після спорудження водогонів від витоків джерел і спрямування до них води розпочинається зрошення, яке часто провадять на великій відстані від місць, де беруть початок левади. Їхня регулярна робота підпорядкована так званій «черговості поливу» (giro) — проміжку між поливом певної земельної ділянки та її наступним поливом. Ця кількість днів зазвичай ніколи не змінюється, що перебуває під якнайсуворішим наглядом. Коли кажуть, що садиба «має одну годину води за черговістю поливу» (hora de água, право на годину води з левади за цикл) у п’ятнадцять днів, це означає, що протягом звичайного сезону зрошення вона має право на полив кожні п’ятнадцять днів. «Черговість поливу» на приватних левадах дуже різниться й іноді, хоча й рідко, сягає шістдесяти днів, однак найчастіше становить від п’ятнадцяти до двадцяти днів. Деякі левади «працюють за черговістю» протягом усього року, але їхню воду використовують не завжди, особливо в найсуворішу пору зими. На державних левадах «черговість поливу» має визначені часові межі: від першого травня до останнього дня вересня.

Ці «черговості поливу», як цілком природно, загалом забезпечують власники земель, їхні «орендарі-мешканці» й «орендарі-половинщики» або наймані ними для цього робітники. Тут доречно згадати «ереушів»: спочатку так називали землеробів, які обробляли землі, зрошувані водою левад, але згодом цим словом стали точніше позначати самого власника — великого чи малого — прав на цю зрошувальну воду.

V — Управління ними

Приватними левадами, або левадами ереушів, спочатку управляли ті, хто їх збудував і мав на них право власності. Згодом власники — точніше, користувачі вод — почали призначати адміністратора (administrador do concelho, призначений урядом очільник муніципалітету), який провадив справи відповідних левад і якого називали суддею левади (Juiz da Levada, управитель левади). Безперечно, держава завжди вважала себе єдиним власником джерел, що живили різні акведуки, а в офіційних документах іноді навіть стверджувалося, що й самі левади належали державі. Проте на практиці в усьому архіпелазі діяв звичай, за яким ереуші вважали себе власниками й господарями левад, а також власниками або принаймні довічними користувачами потоків, що їх живили. Тому левадами управляли ереуші через обраних ними суддів, хоча цей вибір мали затверджувати або ратифікувати донатарії, генерал-губернатори, губернатори й генерал-капітани або цивільні губернатори. У багатьох випадках, але не завжди, губернатори призначали суддів і скріплювали укази про їхнє призначення. Однак таке втручання в управління левадами зазвичай було лише дотриманням формальності, адже фактично відповідних осіб заздалегідь обирали ереуші. Після оприлюднення Цивільного кодексу 1868 року така форма затвердження зникла, і власники вод та левад почали управляти ними через щорічні керівні комісії, які обирали загальні збори ереушів. Закон від 26 липня 1888 року надав зборам ереушів правосуб’єктність: відтоді вони становили справжнє об’єднання з усіма привілеями, гарантованими йому законами, а управління цими левадами стало ще незалежнішим.

Стара назва «суддя левади» давно зникла, хоча колись за цю посаду змагалися й зазвичай її обіймали поважні особи. В офіційному документі, який 1812 року надіслав урядові метрополії коррежедор (corregedor, королівський окружний суддя) судового округу (comarca) Антоніу Родрігіш Велозу де Олівейра (António Rodrigues Veloso de Oliveira), містяться такі відомості про суддів левад, які варто навести: «... Кожна левада має суддю, якого більшістю голосів обирають ереуші та щороку затверджує своїм розпорядженням (provisão) Казенна палата (Junta da Fazenda), а також левадейру (levadeiro, доглядача левади, що розподіляє воду). Обов’язок судді — наказати полагодити леваду після зими й пустити нею воду першого квітня. Деякі судді отримують плату водою понад свою давню належну частку; інші розподіляють витрати між ереушами пропорційно (soldo a livra), а в разі відмови платити просять у судді королівських прав виконавчий наказ про відшкодування згаданих витрат; нарешті, ще інші повертають витрати й одержують за своє управління один день води з левади, і це є звичаєм загальним та розумним».

Настав час, бодай коротко, згадати об’єднання, засноване в цьому місті 1903 року під назвою «Ліга левад» (Liga das Levadas). Воно мало захищати права та інтереси акведуків, які живляться джерелами, що впадають у річку Санта-Лузія (Ribeira de Santa Luzia), і складалося переважно з левади дони Ізабел (Levada de D. Isabel), левади Мойньюш (левади Млинів, Levada dos Moinhos) та левади Санта-Лузія (Levada de Santa Luzia). Важливі послуги цьому об’єднанню надав цивільний інженер Віторіну Жозе душ Сантуш (Vitorino José dos Santos): він не лише керував усіма справами, у яких Лізі доводилося брати участь, а й передусім упорядкував важливий архів. У ньому зберігалися цінні матеріали для докладного вивчення вод і левад цього острова як з історичного, так і з технічного та юридичного погляду.

Після розпуску «Ліги левад» ми не знаємо, куди потрапила ця цінна й багата збірка документів. Хоча вони належали приватному товариству, було б дуже доречно передати їх до Окружного архіву Фуншала (Arquivo Distrital do Funchal).

Що ж до так званих «державних левад», витрати на будівництво, утримання та експлуатацію яких покривали із загальних державних доходів, то спершу ними управляли колишні управління громадських робіт цього округу, а згодом — відповідна технічна установа Генеральної ради округу (Junta Geral), яка, природно, найкраще підходила для належного виконання цієї важливої служби.

Як побачимо далі, декрет від 21 жовтня 1943 року вніс кілька змін до порядку управління левадами.

VI – Перші розвідування

Перші сільськогосподарські угіддя з’явилися на узбережжі й не могли бути надто віддаленими від водотоків або джерел, водою з яких зрошували освоєні землі. Невдовзі площу цих угідь довелося значно розширити, тож відразу виникла потреба доправляти воду на більші відстані за допомогою левад. Труднощі та перешкоди, які доводилося долати, завжди були й досі залишаються справді надзвичайними, а часом майже нездоланними. Проте протягом п’яти століть будівництво левад ніколи не припинялося. Ще кілька років тому в горах поблизу Рибейра-да-Жанела (Річка Вікна, Ribeira da Janela) розпочали новий важливий проєкт, який, однак, через нагальні обставини довелося перервати.

Спорудження цих каналів із притаманними їм цікавими особливостями стало славною традицією праці, наполегливості, винахідливості та здорового глузду. Вона надзвичайно звеличує й ушляхетнює край, де цей задум виник і був так плідно втілений. І тепер, більш ніж через чотири століття, надзвичайно приємно згадувати далекоглядність наших предків, які невдовзі після початку заселення відкрили цю багату золоту жилу. Вона мала зробити наше сільське господарство продуктивним, успішним і заможним, що з плином часу цілковито здійснилося.

Від середини XV до кінця XIX століття ця традиція залишалася незмінною. Інакше кажучи, левади будували безперервно й наполегливо, за винятком хіба що надзвичайних обставин, які могли виправдати перерву в роботах.

Однак це колосальне зусилля, як часто буває з великими починаннями, мало скромний початок, і знадобилося багато років, щоб воно сягнуло повного розвитку. Як легко припустити, перші левади були доволі примітивними — і щодо спорудження акведуків, їхньої довжини та способу забору води, і щодо зрошення ділянок, а також доправлення й розподілу самої води. Саме час, місцеві умови та досвід мали навчити, як на практиці якнайповніше використовувати переваги цього нового способу робити землі родючими.

Було б цікаво з відносною точністю визначити місця, які першими скористалися неоціненною перевагою левад, але нині це майже неможливо. Припускають, що найдавніші ділянки землі, де застосували нову систему зрошення, лежали на берегах річки Санта-Лузія. Не надто відхилиться від істини й той, хто припустить те саме щодо земель уздовж річки Машику (Ribeira de Machico) та річки Камара-ді-Лобуш (Ribeira de Câmara de Lobos) у їхніх прибережних частинах.

VII — Давні левади

Не раз у цьому короткому дослідженні ми намагалися наголосити на важливості й необхідності левад, показуючи не лише їхню давність, що сягає часів первісної колонізації, а насамперед надзвичайні зусилля, докладені до спорудження цих водогонів. На підтвердження цього твердження та як гідну згадки історичну подробицю наведемо кілька уривків з оповіді падре Гаспара Фрутуозу, що стосуються цієї теми:

“

«Поблизу джерела, де бере початок вода річки Рибейра-душ-Сокорридуш (Річка Врятованих, Ribeira dos Socorridos), від неї відвели леваду, щоб приводити в рух цукровий млин (engenho) Луїша де Нороньї (Luís de Noronha). Кажуть, що від місця, де її почали відводити, до місця, де починають зрошувати плантації цукрової тростини, добрих чотири легуа, бо її прокладено звивинами з такої великої глибини річкової долини. Щоб піднятися до поверхні землі й далі пролягати через ломбу, маєтки та великі скелі високо в горах, якими проходить ця левада, вода має здолати висоту понад шістсот брас. На цьому дуже крутому підйомі воду ведуть звивистим дерев’яним жолобом (cale), доки вона не досягне придатної для обробітку землі. Безперечно, доправити її до цього місця коштувало понад двадцять тисяч крузадо, не рахуючи значно більших витрат на прокладання левади звідти ще на чотири легуа. Крім того, загинуло багато людей, які працювали на ній у прив’язаних мотузками кошиках, звисаючи зі скелі, наче збирачі орселі (фарбувального лишайника). Адже в багатьох місцях скеля така урвиста й крута, що майданчики для встановлення жолобів не можна було спорудити інакше, не наражаючись на ці небезпеки. Вода проходить двомастами вісімдесятьма секціями, які, коли поставити їх одну за одною, простягнуться на чверть легуа. Вони зроблені з дощок тілу (Ocotea foetens, мадейрського лавра), причому здебільшого кожна дошка має двадцять палмів завдовжки й два з половиною завширшки. Після встановлення цих жолобів на скелі доглядачі левади ходять усередині них. Вони постійно дбають про те, щоб латати й лагодити жолоби, а також очищати їх від бруду й каміння, яке туди падає, та виконують інші роботи, необхідні для левади. Тому вони одержують високу платню, адже їхня праця така важка й небезпечна».

“

«У цій скелі є велика печера, що служить житлом для доглядачів левади та сховищем необхідного запасу мотик, кайл, ломів, кирок, кувалд та інших інструментів. Щороку туди завозять десять-дванадцять піп вина для тих, хто працює на леваді, та інших людей, які приходять допомагати й відновлювати її, коли ламаються окремі секції жолобів. Той, хто бачить усе це на власні очі, вражається дивовижному й ризикованому задуму, завдяки якому звідти вдалося відвести цю воду».

Як уже зазначалося вище, у XV столітті існувало кілька левад, однак найважливіші з них датуються XVI століттям. Про одну з них, яка цілковито зникла, у «Тузі за рідною землею» (Saudades da Terra) сказано так, і ці слова варто навести:

Щоб зрошувати плантації цукрової тростини в цьому містечку та в Канісалі, воду відвели левадою з такої далечіні, що від місця, де вона бере початок, до містечка буде чотири з половиною або майже п’ять легуа. На неї витратили понад сто тисяч крузадо, оскільки вода надходила з високих гір і великих глибин. Кажуть, що під час її спорудження довелося пробити два піки з твердого каменю, бо іншого виходу не було. Генуезець Рафаел Катанью (Rafael Catanho), сповнений великої відваги, як майже всі чужоземці й особливо представники цього народу, першим почав відводити цю воду, а потім король наказав завершити роботу. Через надмірні витрати цією левадою вже не користуються». Про іншу леваду, що існує на берегах Рибейра-душ-Сокорридуш, ми вже навели з «Туги» кілька цікавих уривків.

У звіті, надісланому центральному урядові 1813 року губернатором архіпелагу, сказано, що «є левади, які коштували своїм власникам десять, двадцять і тридцять тисяч крузадо, а на їхнє щорічне утримання витрачають від шести до семи тисяч».

VIII — Власність на води

Уряди метрополії вжили чимало заходів щодо вод Мадейри, передусім забезпечуючи їх використання для оброблюваних земель. Існує важливий і великий корпус законодавчих актів із цього питання: він охоплює не лише положення про володіння водами та права на них, а й про їх поділ і розподіл, управління левадами тощо.

Найдавніший відомий документ про левади — лист інфанта Фернанду I (Fernando, Infante of Portugal), виданий 1461 року. Він приписував призначити двох приведених до присяги осіб, відповідальних за розподіл вод. Цей лист зареєстровано на аркуші 207 тому I Архіву Муніципальної палати (Câmara Municipal) Фуншала; на аркуші 222 того самого тому міститься інший лист, датований 1485 роком, який наказував «щонеділі відпускати воду всім ереу».

Оскільки давні левади беруть початок у верхній частині острова, слід було забезпечити володіння водами за землями нижньої зони, де вирощують так звані цінні культури. Саме тому ще від давніх часів існувало спеціальне законодавство, покликане запобігти відведенню цих вод на інші потреби, ніж ті, для яких вони призначалися. Уже лист Жуана I (D. João I), наведений в іншому листі короля Жуана II (D. João II) від 7 травня 1493 року, встановлював, що жодна приватна особа не могла мати чи набувати за будь-якою підставою права або володіння джерелами, водовипусками й місцями виходу води. Подібне положення міститься і в згаданому документі Жуана II, а також в іншому документі того самого монарха від 8 числа того ж місяця й року.

У листі від 8 травня 1493 року сказано: «...Отож наказуємо вам, капітанам тощо: якщо до вас прийде якийсь мешканець або житель згаданого острова Мадейра й звернеться до вас як до суддів, обов’язком яких є чинити сторонам правосуддя, що про нього ми особливо дбаємо, зі скаргою, що якийсь можновладець перешкоджає та забороняє леваді проходити й текти через його вільну третину (terça) спадку, хоча раніше вона там проходила й текла, але з якоїсь причини чи випадку, через недбалість або пошкодження левади перестала текти, — то ви й ті, хто змінить вас на посаді, вислухаєте скаргу разом із її обґрунтуванням. І негайно, без подальших зволікань та без формальностей судового провадження, накажете повернути згадану леваду до її давнього первісного стану, русла й течії. Ви велите повідомити про це можновладця, який так перешкоджав леваді, і не будете його слухати, не дозволите йому та не приймете від нього жодних правових доводів на свою користь, бо ми відкидаємо їх усі, доки згадана левада справді не потече й не пройде далі. Під загрозою штрафу в п’ятсот крузадо накажете йому ані особисто, ані через іншу особу не забороняти й не перешкоджати течії та проходженню згаданої левади; вважатимемо, що він одразу підлягає цьому штрафові, половину якого буде призначено на викуп полонених, а половину — стороні. Якщо ж він і далі виявлятиме непокору, накажете його заарештувати й викличете, щоб у визначений день відплиття першого судна, яке вирушить із цього острова, він упродовж двох місяців особисто з’явився при нашому дворі та пояснив, чому не виконав наказу, відданого вами від нашого імені». Жалувана грамота (carta de mercê) короля Мануела I (D. Manuel) від 9 лютого 1502 року підтвердила попередні документи щодо вод на острові Мадейра, а розпорядження Жозе I (D. José I) від 5 березня 1770 року надало нової сили попередній правовій доктрині в таких словах: «Повідомляю вас, коррежедоре судового округу острова Мадейра, що Леандру Перейра де Коуту і Андраді (Leandro Pereira de Couto e Andrade), капітан піхоти Порту-ду-Паул цього острова, у своєму проханні доповів мені, що управляє кількома фідеїкомісами, які складаються з нерухомого майна. У деяких із них беруть початок різні джерела, води яких разом із водами інших джерел течуть до млинів Фажан-да-Овелья; у святкові дні дехто користується цією водою і продає її, коли вона не потрібна для зрошення власних земель. Це завдає шкоди прохачеві, оскільки він не може використовувати на своїх землях відповідну кількість води, що природно витікає з його джерел. Тому він просив мене наказати передати йому у володіння води, що належать до його джерел. З огляду на інші наведені ним доводи та надіслані вами відомості щодо цього прохання постановляю й наказую вам: відповідно до розпорядження сеньйора короля Жуана II від 1493 року, копію якого вам надсилаю, забезпечити поділ і розподіл вод незалежно від того, чи беруть вони початок на приватних землях, а також незважаючи на будь-яке протилежне володіння або звичай; оголосити зловживанням продаж і передачу в чинш вод, які збираються у згаданій леваді, оскільки їх належить розподіляти між мешканцями пропорційно до площі оброблюваних ними земель...»

Королівський указ (alvará) від 19 жовтня 1562 року доручив донатаріям нагляд за левадами. Вони мали наказувати прокладати й очищати їх та розподіляти воду за певну плату, але так, щоб під час розподілу перевагу надавали власникам плантацій цукрової тростини або цукрових млинів.

У 1563 році, як зазначено в примітках до «Туги за рідною землею» (Saudades da Terra), було видано три королівські укази. Перший приписував жителям берегів річок під головуванням найстаршого радника (vereador) палати Фуншала регулярно очищати й укріплювати їх. Другий вимагав виконання попередніх розпоряджень про щорічне очищення левад. Третій установлював, що під час розподілу води перевагу слід надавати плантаціям цукрової тростини, а її ціну в кожній капітанії мав визначати відповідний капітан-донатарій разом із «однією шанованою особою, відповідно до кількості та користі, яку вони давали».

Закон від 12 листопада 1841 року підтвердив чинність законодавства про води й деревні насадження на острові Мадейра. Однак Цивільний кодекс із його не завжди ясними положеннями не скасував — ми цього не стверджуємо, — але поставив під сумнів деякі привілеї, якими користувалися левади. Лише після оприлюднення закону від 20 квітня 1914 року ці привілеї визнали за левадами, що мали набуті права на дату оприлюднення Цивільного кодексу. Так було покладено край скрутному становищу багатьох із цих левад, спричиненому тим, як вищі суди тлумачили статті 438, 444 і 450 згаданого Кодексу. «Правовий режим, — пише доктор Н. Ф. Жардін (N. F. Jardim) у № 4 журналу „Ревішта ді Дирейту“ (Правничий журнал, Revista de Direito), — якому зрошувальні води підлягали на острові Мадейра до ухвалення Цивільного кодексу, відповідав місцевим умовам і ґрунтувався на далекоглядному намірі сприяти створенню левад та гарантувати його як головний чинник сільськогосподарського розвитку краю. Він цілковито відступав від загального права, позбавляючи власників землі будь-якого права власності та володіння джерелами, вода з яких природно стікала до річок, що живили левади.

Цей режим, освячений багатовіковим незмінним звичаєм і різними законодавчими актами, зокрема відомою жалуваною грамотою Жуана II від 7 травня 1493 року, стаття 3 закону від 12 листопада 1841 року прямо проголосила чинним. Він залишався чинним до набрання чинності Цивільним кодексом згідно зі статтею 5 закону від 1 липня 1867 року».

“

«Категоричними й точними були формулювання цієї жалуваної грамоти: „Тож постановляємо й воліємо, щоб жодна приватна особа не мала права, володіння чи позову щодо джерел, водних виходів і відводів, які виникли на її землях...“ „За того самого правового режиму ані принцип, нині закріплений у статті 444, ані обмеження, які єдиний параграф статті 438 накладає на набувальну давність, не застосовувалися на Мадейрі до джерел у приватних володіннях, води яких природно стікали до річок, звідки відводили левади. Адже власники цих земель не мали жодного визнаного права на такі джерела, а для надання левадам виключного права користуватися цими водами було досить самого факту, що вони природно й без штучного втручання стікали до цих річок.“»

“

«За таких умов очевидно, що на час набрання чинності Цивільним кодексом левади Мадейри не потребували іншої правової підстави для підтвердження своїх набутих прав на будь-які зі згаданих джерел, крім фактичного заволодіння й володіння водним потоком, у формуванні якого брали участь води цих джерел. Набувальній давності, заснованій на такому володінні, не можна було обґрунтовано протиставляти відсутність гідротехнічних споруд у володіннях, звідки надходили води. Адже такі споруди не були потрібні, щоб спрямовувати до річки води, які природно й без штучного втручання самі до неї стікали; крім того, як ми вже зазначили, чинне доти багатовікове право не вимагало цієї умови для гарантування прав левад.»

“

«Проте після набрання Кодексом чинності, під прикриттям буквального тлумачення єдиного параграфа статті 438 та статті 444, різні власники володінь, де були джерела за описаних умов, почали привласнювати собі право вільно розпоряджатися відповідними водами. Вони відмовлялися визнавати права й володіння левад, майже завжди багатовікові, якщо ці володіння не були позначені якоюсь гідротехнічною спорудою в тих маєтках, а таке з наведених нами причин траплялося вкрай рідко.»

“

«Розпочата таким чином боротьба між власником місця, де містилося джерело, і левадою, яка за попереднього правового режиму отримувала воду й володіла нею, спричинила безліч судових процесів. У судах острова левади здебільшого перемагали, але програвали у вищій інстанції. Через менш повне знання місцевих обставин і особливого правового режиму, про який ми говорили, там прийняли доктрину, несприятливу для левад і збереження їхніх давніх володінь та набутих прав; із часом ця доктрина дедалі більше утверджувалася.»

“

«Унаслідок цього по всьому острову множилися споруди, призначені відводити від річок води прилеглих володінь, що були їхніми притоками, і спрямовувати їх до інших місць — винятково на користь власників цих володінь і споруд та на шкоду левадам. Таким чином обсяг води, якою живилися левади, поступово зменшувався настільки, що, якби так тривало й далі, незабаром пересохло б багато річок, зникли б левади, які з них живилися, а землі, які вони зрошували, стали б безплідними».

Закон від 20 квітня 1914 року лише частково виправив це ненормальне становище, адже не забезпечував левадам незаперечного володіння джерелами, що беруть початок у чужих маєтках і якими самі левади протягом століть повністю користувалися на підставі законного звичаєвого права.

Лише декрет від 14 лютого 1931 року якнайточніше й найповніше розв’язав це надзвичайно серйозне й нагальне питання, поклавши край різним суперечкам — часом гострим і завжди шкідливим, — які надзвичайно сильно порушували нормальне життя землеробів і власників оброблюваних земель. Попри значний обсяг цього декрету та добре підготовлену доповідь, що йому передує, на одній із наступних сторінок ми докладно про нього розповімо.

Для роз’яснення заходів, ухвалених щодо водного режиму на цьому острові, слід додати, що декрет від 14 вересня 1889 року поширив на Мадейру дію закону від 6 березня 1884 року, а гідравлічний режим, запроваджений для материкової частини королівства (reino, тобто материкової Португалії) законом від 1 грудня 1892 року, міг також поширюватися на Прилеглі острови (Ilhas Adjacentes), коли виконавча влада вважала це за доцільне.

Нещодавні декрети № 33 158 і 33 159 від 21 жовтня 1943 року містять кілька положень щодо володіння й користування джерелами, призначеними для живлення левад; зацікавленим сторонам варто звернути на них увагу.

IX – Правове становище

Згаданий вище закон від 20 квітня 1914 року лише частково виправив це ненормальне становище, адже не забезпечував левадам беззаперечного права володіння джерелами, що беруть початок у чужих володіннях і води яких ці левади протягом століть повністю використовували на підставі законного звичаєвого права. Утім, його варто навести тут: «Стаття 1. За юридичними особами — левадами острова Мадейра — зберігаються права, набуті ними на момент опублікування Цивільного кодексу, на певні конкретні води, що витікають із джерел, розташованих у чужих володіннях.

Стаття 2. Однак води, які власники цих володінь розвідали після зазначеної дати й щонайменше протягом двох років використовували виключно для власних потреб без заперечень з боку левад, вважаються невіддільною частиною володінь, у яких їх було розвідано; тому відповідні власники можуть вільно ними розпоряджатися.

Стаття 3. Власники володінь, обтяжених обов’язком постачати воду левадам, від дня опублікування цього закону можуть розвідувати у своїх володіннях нові джерела води та вільно ними розпоряджатися.

§ 1. Власники відповідних володінь, однак, не можуть розпочинати або продовжувати там роботи з пошуку води, не подавши клопотання про виклик юридичних осіб — левад, щоб на другому судовому засіданні після вручення виклику призначити експертів відповідно до статті 235 і наступних статей Цивільного процесуального кодексу. Під час огляду експерти мають виміряти води левади та забезпечити їй ту кількість води, на яку вона має право.

§ 2. Вимірювання, передбачене § 1, проводиться перед першими вересневими дощами та в січні.

Стаття 4. Отже, стосовно предмета цього закону положення статей 432, 444 і 450 Цивільного кодексу слід тлумачити саме так, а законодавство, що суперечить цьому, скасовується.

Міністр юстиції має розпорядитися про його друкування, опублікування та виконання. Дано в Урядовому палаці Республіки й опубліковано 20 квітня 1914 року. Мануел де Арріага — Мануел Монтейру.

Лише декрет від 14 лютого 1931 року дав точне й повне розв’язання цього вкрай серйозного та нагального питання, поклавши край різним суперечкам — часом гострим і завжди шкідливим, — які порушували нормальне життя землеробів і власників оброблюваних земель. Через важливість цього декрету й те світло, яке він проливає на нашу тему, ми наводимо його повністю, попри значний обсяг, разом із чітким звітом, що йому передує, хоча викладені в ньому засади вже досить докладно розглянуто на попередніх сторінках.

“

«Орографічна будова Мадейри в загальних рисах являє собою гірський ланцюг, орієнтований зі сходу на захід. Його схили простягаються на північ і південь, круто спускаючись до океану; їх перетинають річки, у яких збираються й течуть усі води дощів і джерел, що виходять на поверхню на цих схилах. Усе це утворює дві зони з різними кліматичними умовами: прибережну, де зосереджені населення й найцінніші культури, та верхню, більша частина якої придатна лише для лісової рослинності.

Через ці своєрідні місцеві умови першим поселенцям Мадейри довелося відводити воду з річок вище за течією від зайнятих ними земель і доправляти її відповідними акведуками до цих ділянок, адже вода була необхідна для підвищення їхньої родючості та побутових потреб.

Так виникли «левади Мадейри». Оскільки вони стали наслідком незмінних природних умов регіону, очевидно, що та сама потреба, яка зумовила первісне заснування цих установ, із плином часу вимагала й нині вимагає їх збереження як неодмінної умови безперервності місцевого господарського життя, цілковито пов’язаного з процвітанням землеробства.

Чітке усвідомлення цієї істини спонукало державу ще на початку заселення Мадейри, а згодом і неодноразово пізніше, вживати законодавчих та адміністративних заходів, покликаних забезпечити левадам недоторканність їхніх водних потоків. Як уже зазначалося, вода надходить до них із численних струмків і річок — характерної риси цього краю, — а також із джерел, що в різних місцях уздовж їхнього шляху впадають безпосередньо в акведуки.

Улітку, в сезон зрошення, ці потоки утворюються з води джерел і водоносних жил на прилеглих до струмків та річок землях, де бере початок кожна левада, тобто міститься її водозабір (madre). Більш або менш стрімкий і крутий ухил місцевості дає цим водам вільно стікати в русла нижчих струмків і річок — від верхів’я до низів’я. Зі злиття цих потоків і вод, які дорогою стікають до акведуків, утворюються обсяги води, що їх левади збирають і розподіляють для сільськогосподарських та побутових потреб оброблюваної зони, яку живлять ці акведуки.

Оскільки в переважній більшості випадків землі, де б’ють джерела, перебувають у приватній власності сторонніх осіб, згадані нами законодавчі акти встановили для цього краю винятковий правовий режим. Їхньою справедливою та далекоглядною метою було захистити великі інтереси, що залежать від збереження левад Мадейри. Основою цього режиму стала відмова власникам землі в будь-яких правах на джерела, вода з яких природним шляхом стікає до річок, що живлять ці левади, або до відповідних акведуків.

Таке правило, серед інших актів, установила жалувана грамота Жуана II від 7 травня такими словами:

“

«Тому вважаємо за благо, і нам угодно, і наказуємо, щоб жодна приватна особа не мала ні права, ні претензій на джерела, виходи та відводи води, що виникають на її землях. . »

За цим режимом, чинність якого було підтверджено статтею 3 закону від 12 листопада 1841 року, а ще пізніше — законом від 26 липня 1888 року, що надав левадам Мадейри статус юридичної особи, їм було гарантовано користування водами, про які ми говоримо. Для цього не вимагалося жодної іншої правової підстави, крім фактичного зайняття й володіння потоками, у формуванні яких ці води брали участь. Набувальній давності, заснованій на такому володінні, не можна було протиставити відсутність гідротехнічних споруд у володіннях, звідки надходила вода: споруди не були потрібні для спрямування до річок вод, які природно, без штучного втручання, і так у них стікали, та й закон не вимагав такої умови.

Окреслене нами правове становище зберігалося протягом чотирьох століть і надзвичайно дієво захищало левади. Воно полегшувало протидію спробам позбавити їх води, коли течію якоїсь річки або потік будь-якого джерела, що її живило, намагалися відвести від природного русла для інших потреб і цілей, зменшуючи цим водність левад нижче за течією.

Це становище змінилося після оприлюднення Цивільного кодексу. Через надто буквальне тлумачення статей 444 і 438, єдиного параграфа, цього Кодексу та статті 5 закону від 1 липня 1867 року, яким його було затверджено, виникла думка, ніби давній режим левад Мадейри підпав під скасувальну норму цієї статті 5. Вважалося, що за новим законом власники володінь, де були джерела в описаних вище умовах, могли вільно розпоряджатися їхніми водами, незважаючи на будь-яке володіння з боку левад, якщо в цих володіннях не було гідротехнічних споруд, які засвідчували б таке володіння відповідно до згаданої статті 438, єдиного параграфа.

Ці погляди невдовзі втілилися на практиці: у багатьох місцях острова розпочали роботи, щоб відводити від річок воду із сусідніх володінь, яка раніше до них стікала, а часом — і самі річкові потоки. Це робили винятково на користь власників цих володінь і на шкоду левадам, водність яких унаслідок цього поступово зменшувалася.

Так розпочалася боротьба інтересів, що спричинила численні судові процеси. У судах острова перемогу здебільшого здобували левади, однак у вищих інстанціях вони зазнавали поразки: через менш повне знання місцевих обставин і особливого режиму, про який ми говорили, там ухвалювали рішення всупереч праву, на яке вони посилалися.

За цих тяжких обставин, які загрожували знищенням левад Мадейри та цілковитим переворотом усього місцевого господарства, до органів державної влади спрямували звернення з наполегливим проханням ужити законодавчих заходів для усунення лиха. Засобом порятунку став закон від 20 квітня 1914 року, стаття 1 якого постановляла:

За юридичними особами — левадами острова Мадейра — зберігаються права, набуті ними на дату опублікування Цивільного кодексу щодо певних конкретних вод, які вони відводять із джерел, розташованих у чужих володіннях. Очевидно, що права, набуті левадами Мадейри на дату опублікування Цивільного кодексу й у такий спосіб збережені, — це права, які визнавав за ними попередній закон, тобто особливий правовий режим, основні засади якого ми навели, а саме:

Саме ці права закон від 20 квітня 1914 року прямо зберіг у статті 1 і опосередковано — у статті 4, де зазначено, що статті 438, 444 і 450 Цивільного кодексу слід тлумачити відповідно до нових положень. Адже юридичний і логічний наслідок припису статті 4 щодо вод, про які йдеться у статті 1, не може бути іншим, ніж чітке підтвердження того, що набуття прав, застережених у статті 1, не підпорядковувалося обмеженням, установленим цими статтями Цивільного кодексу, а мало регулюватися засадами, чинними на дату його опублікування.

Інакше неможливо було б зрозуміти застереження, зроблене у статті 1, адже було б очевидною суперечністю підпорядковувати набуті права, які прямо прагнуть захистити, вимогам закону, ухваленого після їх набуття, щодо підстави та способу цього набуття.

Завдяки закону від 20 квітня 1914 року значною мірою вдалося відвернути небезпеку, що так серйозно загрожувала великим і численним інтересам, пов’язаним із левадами Мадейри.

Однак декрет-закон № 5787 від 10 травня 1919 року, який поспішно замінив установлений Цивільним кодексом режим вод новим, знову поставив ці інтереси під загрозу.

Отже, беручи до уваги, що в інтересах мадейрського сільського господарства належить підтвердити й зберегти набуті левадами права відповідно до багатовікового режиму, за якого їх було набуто; і

зважаючи на подання, зроблене урядові Сільськогосподарською асоціацією Мадейри (Associação de Agricultura da Madeira);

користуючись повноваженням, наданим мені пунктом 2 статті 2 декрету № 12 740 від 26 листопада 1926 року на підставі положень статті 1 декрету № 15 331 від 9 квітня 1928 року, за поданням міністрів усіх відомств, постановляю надати силу закону такому: Стаття 1. За левадами острова Мадейра зберігаються права на води, якими вони живляться і які походять із джерел у чужих володіннях, — права, набуті ними до дати опублікування Цивільного кодексу й застережені статтею 1 закону від 20 квітня 1914 року.

Ст. 2. Володіння будь-якою левадою певними водами, що беруть початок у чужих володіннях і суто природним шляхом вливаються в потік, який її живить, або в русло відповідного акведука в будь-якому місці його проходження, достатнє для встановлення права цієї левади на такі води, без потреби чи залежності від спорудження будь-яких інженерних об’єктів у тих володіннях.

Ст. 3. Власники земель, що прилягають до будь-якого потоку, з якого живляться левади, або до відповідних акведуків, які на дату опублікування Цивільного кодексу мали право зрошувати ці землі водами, відведеними з такого потоку чи з джерел, що впадають у згадані акведуки, або згодом законно набули це право, не можуть під жодним приводом відводити ці води за межі відповідних прибережних земель на шкоду тій користі, яку левади отримують від скидних вод і надлишків води після зрошення цих земель.

Ст. 4. Пошук і розробка джерел у володіннях, про які йдеться у статті 1, підпорядковуються положенням статей 2 і 3 закону від 20 квітня 1914 року з такою зміною: вимірювання, передбачене єдиним параграфом статті 3, слід проводити перед першими осінніми дощами та наприкінці лютого протягом двох послідовних років.

Ст. 5. Якщо внаслідок робіт і розробок у згаданих володіннях зменшиться обсяг води, яку будь-яка левада отримує з розташованих там джерел, власники цих володінь зобов’язані відновити попередній обсяг.

Ст. 6. Левади острова Мадейра, крім права прокладати свої акведуки через чужі володіння відповідно до загального закону, матимуть також право доступу до цих акведуків. Персонал, якому відповідні управління або «ереу» доручили їх утримання, очищення та усунення засмічень, у час, коли кожному з них відповідно належить користуватися водою, може за давнім звичаєм пересуватися вздовж цих акведуків бічними стежками чи дорогами, коли такі роботи потрібні для забезпечення вільного плину води.

Ст. 7. До визнаних у такий спосіб прав левад належить право прокладати у володінні, де міститься одне з джерел, згаданих у статті 1, необхідні для використання цього джерела водогони, якими відводитиметься відповідний потік, у спосіб, що завдає власникові володіння найменше незручностей, і без порушення положень статті 4.

Ст. 8. Таким чином, стосовно предмета цього закону витлумачено положення статей 99 і єдиного параграфа до неї, 102, 105 та 145 декрету-закону № 5787-III від 10 травня 1919 року, а законодавство, що їм суперечить, скасовано.

Отже, всім органам влади, до компетенції яких належать ознайомлення із цим декретом, що має силу закону, та його виконання, наказано дотримуватися його, забезпечувати його виконання й додержання в повному обсязі, як у ньому викладено.

Міністри всіх відомств мають забезпечити його друкування, опублікування й розповсюдження. Видано в Урядовому палаці Республіки 14 лютого 1931 року. — ОШКАР КАРМОНА (António Óscar de Fragoso Carmona)».

Як буде показано далі, декрет від 21 жовтня 1943 року безпосередньо стосується теми цієї капітулярної зали й установлює деякі нові положення щодо права власності на зрошувальні води та управління левадами.

Надзвичайно важливе для цієї теми цінне юридичне дослідження доктора Гільєрмі Морейри (Guilherme Moreira) під назвою «Про води в португальському цивільному праві» (Das Aguas no Direito Civil Português), а особливо великий розділ № 21 цієї високо оціненої праці, озаглавлений «Набуті права на води джерел і левад на острові Мадейра» (Os direitos adquiridos sobre as aguas das nascentes e levadas na Ilha da Madeira). Це компетентне й сумлінне дослідження, хоча з деякими твердженнями цього видатного професора й авторитетного правознавця, можливо, доведеться не погодитися.

X — Передання в підряд або продаж левад

Ідея передати державні левади в концесію чи підряд або продати їх приватній компанії — за головної умови, що підрядники зобов’яжуться повністю завершити проєктовану мережу цих зрошувальних каналів, — з’явилася у фуншальській пресі близько 1882 року. Однак вона не знайшла відгуку в суспільстві, і тоді не з’явилося жодної компанії, яка спробувала б отримати цю концесію, попри вигоди, що їх вона пропонувала.

У 1891 році військовий інженер Жозе де Ашсенсан Гімарайнш (José de Ascensão Guimarães), об’єднавшись із кількома землевласниками, зацікавленими у прокладанні левади Кокін (Levada do Coquim), попросив надати йому концесію на експлуатацію цього акведука, зобов’язавшись завершити його будівництво без витрат для держави. Це прохання не задовольнили; умови, на яких його подали, невідомі.

Через кілька років група хліборобів і землевласників із парафій Канісу (Caniço), Сан-Гонсалу (святий Гонсалу з Амаранте, São Gonçalo) та Санта-Марія-Майор (Пресвята Діва Марія, Santa Maria Maior) надіслала центральному урядові петицію з проханням дозволити завершити будівництво левади, призначеної для зрошення цих місцевостей. Для цього вони мали сорок конту рейсів (conto de réis, мільйон рейсів), однак їхню пропозицію не прийняли.

Близько 1893 року наш земляк, капітан Мануел Алешандрі де Соуза (Manuel Alexandre de Sousa), домагався широкої концесії на ще не використовувані води цього острова, маючи намір спрямувати їх на потреби сільського господарства, побуту й промисловості. Він просив надати право розвідувати й примусово відчужувати будь-які джерела та зобов’язувався завершити левади протягом десяти років. Це прохання не мало продовження.

На підставі положень декрету від 30 вересня 1892 року інженери Карлуш Рома Машаду де Фарія і Майя (Carlos Roma Machado de Faria e Maia) та Анібал Аугушту Трігу (Aníbal Augusto Trigo), після тривалого вивчення питання, у червні 1895 року подали урядові пропозицію щодо завершення й експлуатації державних левад. «Як писала тогочасна газета, вони зобов’язувалися завершити споруджувані левади протягом двох років. Вони відмовлялися на користь держави від премії в розмірі 10 % від капіталу, вкладеного в початкове будівництво та облаштування, на яку, на їхню думку, мали право відповідно до статті 1 згаданого декрету, а також від трьох чвертей чистого доходу понад 6 % від усього капіталу, вкладеного в будівництво. Вони надавали урядові право викупити всю концесію через 15 років за належне відшкодування. Нарешті, вони надавали урядові право встановлювати плату за воду в такий спосіб, який він вважатиме найсприятливішим для сільського господарства, і водночас зобов’язувалися не перевищувати середньої ціни години води в кожному муніципалітеті (concelho); цю ціну мали визначати залежно від черговості поливу й об’єму води в кожній леваді. А оскільки за такого порядку доходи не могли гарантувати капіталу компанії, підписанти цієї пропозиції просили уряд гарантувати їм 6 відсотків прибутку на весь капітал, який буде вкладено в завершення левад; кошториси мав затверджувати уряд, а роботи — контролювати його представники». Ця пропозиція також не дістала подальшого розгляду, попри схвальні висновки всіх офіційних установ, через які вона пройшла. Цьому сприяли місцева преса й партійна політика, а можливо, передусім заява капітана Алешандрі де Соузи, який обстоював своє право першості на підставі поданого 1893 року прохання про концесію. Тоді інженери Рома і Майя та Анібал Трігу попросили, щоб концесію, якщо її надаватимуть, виставили на публічний конкурс. Парламент ухвалив закон від 21 травня 1896 року, який прямо закріплював право левад на води, що їх живили, та уповноважував уряд виставити на конкурс будівництво й експлуатацію мадейрських левад згідно з умовами, доданими до цього закону. Конкурс оголосили декретом від 18 червня 1896 року на засадах і умовах, установлених законом від 21 травня, та з дотриманням положень міністерського розпорядження (portaria) від 22 липня того самого року. 26 вересня 1896 року підряд присудили капітанові Мануелу Алешандрі де Соузі, який запропонував знижку в 70 % від остаточного середнього показника, згаданого в єдиному параграфі четвертої умови, тоді як інженери Рома і Майя та Анібал Трігу запропонували лише 21 %. Від самого початку багатьом здавалося, що за таких умов концесіонер не зможе виконати всіх положень договору. Так і сталося. Підрядник перебрав керівництво левадами, але майже за три роки не провів жодних будівельних робіт і, усвідомивши неможливість виконати умови конкурсу, попросив розірвати договір та отримав на це згоду. 22 червня 1899 року всі служби левад знову передали Управлінню громадських робіт округу (Direcção das Obras Públicas do distrito). Роком раніше віконт да Рибейра-Брава (Visconde da Ribeira Brava), депутат від Мадейри, подав до парламенту законопроєкт про продаж левад, датований 29 квітня 1898 року; його навіть схвалила Палата депутатів (Câmara dos Deputados).

Ще під час чинності договору про концесію левад цивільний губернатор (governador civil) округу доктор Жозе Антоніу де Алмада (José António de Almada) у листі від 6 листопада 1897 року звернувся до уряду з проханням поширити на цей архіпелаг дію декрету від 1 грудня 1892 року, яким було запроваджено новий водний режим для всієї країни. Він також запропонував направити на цей острів компетентного фахівця, який надав би обґрунтований і сумлінний висновок про переваги або недоліки застосування цього закону. Провести ці дослідження доручили видатному інженерові Адолфу Лоурейру (Adolfo Loureiro). Він провів кілька місяців на Мадейрі й у квітні 1898 року повернувся до королівства. На його думку, декрет можна було застосувати до Мадейрського архіпелагу після внесення певних змін, які враховували б особливі орографічні, гідрографічні та кліматичні умови цього острова.

У 1910 році до Палати депутатів подали законопроєкт, що дозволяв продаж левад і спрямовував отримані кошти на завершення тих, які вже будувалися, та прокладання нових, однак цей проєкт був похований у комісіях.

11 лютого 1916 року депутати віконт да Рибейра-Брава, доктор Карлуш Олаву Коррейя де Азеведу (Carlos Olavo Correia de Azevedo), капітан Амеріку Олаву Коррейя де Азеведу (Américo Olavo Correia de Azevedo) та капітан Мануел да Кошта Діаш (Manuel da Costa Dias) подали до кортесів (cortes, португальський парламент) три законопроєкти: про надання автономії Сільськогосподарській раді (Junta Agrícola), реформування так званого договору колонії (contrato de colonia, мадейрська видольна оренда з поділом урожаю) та продаж із публічних торгів левад, які держава мала на цьому острові й які вже тоді перебували у віданні Сільськогосподарської ради. На Мадейрі проти цих законопроєктів здійнялася така опозиція, що їх навіть не допустили до парламентського обговорення.

XI — Наявні левади

На Мадейрі налічується близько двохсот левад; чимало з них мають невелике значення й призначені для зрошення обмежених ділянок землі. Найважливіші належать державі. Серед них вирізняються левада Рабасал, що є результатом велетенської праці, і так звана левада Серра-ду-Фаял, завдовжки кілька десятків кілометрів. Державі належать також левади Фураду, Жункал, Серра-ді-Сан-Жоржі, Сан-Вісенті та Рибейра-Брава.

На особливу згадку завдяки своїй цінності й користі для сільського господарства заслуговують приватні левади Піорнайш і Санта-Лузія — найважливіші з усіх, а також Нова-ду-Куррал-і-Каштележу, Мадалена, Бон-Сусесу, дони Ізабел, Мойньюш, Орташ та інші; усі вони розташовані в муніципалітеті Фуншала.

У всіх парафіях острова розкидано безліч левад, важливіших чи менш важливих — залежно від місцевих потреб. Нижче ми наводимо за парафіями левади, про які нам вдалося дістати відомості, а щодо деяких із них повідомимо різні факти, що стосуються їхньої історії.

XII – Державні левади

Як уже не раз зазначалося, перші колоністи започаткували відведення води з цих благодатних і надзвичайно багатих водотоків та спорудження великих акведуків, якими вона надходить і які ми називаємо «левадами». Це справді визначну справу їхні спадкоємці й наступники безперервно продовжували протягом чотирьох століть, працюючи надзвичайно діяльно й старанно. Безперечно, держава справляла благотворний вплив, цілковито надаючи джерела в користування, визначаючи порядок управління ними та їхньої експлуатації, а також надаючи різноманітну матеріальну допомогу, що значно сприяло поступу й розвитку цього великого починання. Проте акведуки споруджували землероби власними силами, виконуючи й усі пов’язані із цим виснажливі роботи.

Невдовзі стало зрозуміло, що приватна ініціатива неспроможна здійснити починання ширшого масштабу, яке дало б рясніші й корисніші результати. Після довгих років боротьби, наполегливих прохань і надання місцевою владою найслушніших відомостей нарешті вдалося домогтися, щоб уряд метрополії вирішив використати багаті джерела, вода яких марно пропадала в глибині острова, та розпочав будівництво великих левад, що нині роблять родючими землі кількох великих і важливих парафій.

Трохи більш як століття тому центральний уряд узяв на себе спорудження кількох левад, які нині дають найважливіші й найповноводніші потоки води, використовувані нашим сільським господарством. Жодне приватне підприємство навряд чи спромоглося б спорудити ці левади — не лише через брак капіталу, а й через недостатню ініціативність землевласників і землеробів. Чисті зібрані доходи не забезпечують державі прибутку, який компенсував би вкладені великі кошти. Однак зростання вартості земель і пов’язане з ним збільшення оподатковуваного доходу, примноження суспільного багатства, розвиток сільськогосподарської та пов’язаних із нею галузей, достаток продуктів для харчування населення, зокрема зернових культур, городини тощо, цілком виправдовують урядове починання зі спорудження левад Мадейри.

Деякі з наших левад — як державні, так і приватні — завдяки своєму великому значенню та неоціненній користі, яку вони приносять мадейрському сільському господарству, заслуговують на окремий розгляд. Почнімо з найважливіших серед них — левад Рабасала (Rabaçal), що становлять вагомий чинник суспільного багатства великого й густонаселеного муніципалітету Кальєта.

Державі належать і безпосередньо нею утримуються та управляються згадані левади Рабасала, а також левади хребта Фаял, Жункала, хребта Сан-Жоржі, Сан-Вісенті й Рибейра-Брави, річки Рибейра-ду-Інферну, Монті-Медонью та Фураду.

XIII – Левада Рабасал

Мальовниче село Рабасал розташоване в глибині острова, на висоті тисячі метрів над рівнем моря. Воно лежить приблизно за 15 кілометрів від містечка (vila) Кальєта, з яким його сполучає добра дорога, прокладена кілька років тому. Як уже зазначалося вище, води Рабасала, що живлять левади, складаються з джерел, які дають початок річці Рибейра-да-Жанела, та кількох її приток; ця річка — найповноводніша на всьому острові. Джерела беруть початок на західній окраїні Паул-да-Серра, у центрі оточеної горами місцевості, дістатися до якої важко й довго. Безперечно, ще від перших часів колонізації цей край мав привертати увагу перших поселенців не лише природною красою, а передусім багатством тих надзвичайно повноводних потоків, що марно стікали в океан. До нас не дійшло жодних відомостей про будь-які спроби використати частину цих вод упродовж перших чотирьох століть.

Іноді стверджували, що перші спроби використати води Рабасала для зрошення належать до періоду іспанського панування (1580–1640), однак немає жодного документа чи повідомлення з надійного джерела, яке б це цілком підтверджувало. Коли 1835 року розпочали будівельні роботи, було виявлено явні сліди давніх розвідувань, які, за найімовірнішим припущенням, слід датувати третьою чвертю XVIII століття.

Із цим твердженням тісно пов’язаний наведений нижче цікавий службовий лист губернатора і генерал-капітана Мадейри Жуана Антоніу де Са Перейри, барона де Алверка (Alverca), адресований сержантові-майору (sargento-mor, старшому офіцерові у ранзі майора) та інженерові Франсішку де Аленкурту й датований 8 жовтня 1768 року: — «Щойно Ваша милість отримає цього листа, вирушайте разом із помічником інженера Франсішку Салуштіану да Коштою до містечка Кальєта. Там Вам належить звернутися до доктора Франсішку Кріштована де Орнелаша і Вашконселуша, а за його відсутності — до ординарного судді (juiz ordinário, місцевого виборного судді-мирянина) цього містечка й довідатися від нього, кому суддя вищого суду (desembargador) і коррежедор доручив повідомити Вашій милості, де беруть початок води, зазначені в доданому папері. Вирушивши до місць їхнього витоку, Ваша милість має дослідити якість і кількість джерел, а також найлегший спосіб використати ці води, провівши їх до полів, званих Кумеада, і до парафій Каньяш, Арку-да-Кальєта, Ештрейту-да-Кальєта, Празериш, Фажан-да-Овелья, Понта-ду-Паргу, а звідти — до Порту-Моніш або настільки далеко, наскільки це буде можливо.

“

«Після того як усе це буде досліджено, Ваша милість складе план усіх тих місцевостей, позначивши на ньому джерела, відстань, на яку можна провести їхні води, і шляхи, якими вони мають текти.

“

«А щоб з’ясувати, яку користь може принести використання згаданих вод, Ваша милість зробить розрахунок і кошторис можливих витрат та вигоди, яку можна буде одержати від обробітку земель тих парафій, зрошуваних цими водами; усе належить визначити відповідно до якості й урожайності цих земель, а також цін на плоди та інші харчові припаси цього острова».

31-го числа того самого місяця й року той самий барон де Алверка надіслав міністрові та державному секретареві Королівства докладну доповідь про неоціненні переваги цього починання, посилаючись на відомі королівські грамоти Жуана I, Жуана II та Мануела I, які ми вже докладніше розглядали в цьому скромному дослідженні.

Понад століття тому (1835) в офіційному документі зазначалося, що левада Рабасал «братиме початок від найперших джерел Рибейра-да-Жанела; огинатиме велику улоговину, постійно набираючи води, аж до Росади на відстані 192 браси; звідти пройде ще 310 брас із півдня-південного заходу на північ-північний схід; далі простягнеться ще на 120 брас на захід-південний захід; потім у напрямку на південь-південний схід перейде до іншої великої заглибини, по колу якої до Лігарті налічується 432 браси. Звідти вона попрямує на північ на відстань 432 браси, а тоді вийде на схід-південний схід до іншої улоговини завдовжки 120 брас, що простягається до Піку-Горду; далі пройде ще 252 браси вздовж Ломбу-да-Авейра до Піку-ду-Котун, де поверне до Кальєти через Ештребаріаш; до цього додається ще 49 брас, а загалом виходить 1963 браси».

Жозе Марія да Фонсека оцінив вартість будівництва левади до гори Ештребаріаш приблизно у 20 конту рейсів — надзвичайно велику на той час суму. Ще раніше, 1819 року, губернатор і генерал-капітан дон Себаштіан Шавієр Ботелью в листі до центрального уряду наполегливо просив побудувати леваду. Він пропонував, «щоб королівська скарбниця (Real Fazenda) надала аванс, який згодом погашали б щорічними внесками мешканці земель, зрошуваних цими водами, після чого води перейшли б у їхню власність згідно з планом, який буде визнано найдоцільнішим».

Ми вважаємо, що всі ці заходи виявилися безрезультатними, оскільки 1830 року капітан Антоніу Жасінту де Фарія Андраді де Бетенкур звернувся до уряду метрополії з проханням за певних умов передати йому у власність води Рабасала, щоб він міг використовувати їх власним коштом і збудувати відповідні левади.

Схоже, що 1834 року, залишаючи посаду губернатора, губернатор і генерал-капітан Мадейри дон Алвару да Кошта де Соуза Маседу (Álvaro da Costa de Sousa Macedo) уже наказав розпочати роботи з освоєння цих вод відповідно до раніше отриманих наказів вищої влади. Проте непевність тих часів і політичні події в країні, можливо, не дали змоги їх розпочати. Саме його наступникові, видатному Луїшу да Сілві Моузінью де Албукеркі (Luís da Silva Mousinho de Albuquerque), випала слава започаткувати ці велетенські роботи — можливо, найважливіші з усіх, які будь-коли здійснювали на острові.

Ці роботи розпочали 1835 року й провадили протягом кількох років, але доволі повільно; близько 1844 року їх припинили. Якщо початком робіт ми завдячуємо Луїшу Моузінью, то Жозе Сілвештрі Рібейру (José Silvestre Ribeiro) — тим значним поступом, якого вони набули впродовж 1847–1852 років. Можна без остраху заперечень стверджувати: якби не титанічні зусилля Сілвештрі Рібейру, роботи в Рабасалі (Rabaçal), можливо, не продовжилися б або ж їх удалося б повністю завершити лише набагато пізніше.

Очоливши 1846 року адміністрацію округу, Жозе Сілвештрі Рібейру негайно звернув увагу на цю велетенську роботу, розуміючи, які величезні переваги дасть сільському господарству великого муніципалітету Кальєта завершення цього грандіозного починання. Проте лише 1849 року, коли він був депутатом від Мадейри й домігся від уряду метрополії щорічної субсидії в розмірі шести конту рейс на ці роботи аж до їх повного завершення, вони почали просуватися зі значною швидкістю. 5 листопада 1850 року завершили пробивання скельного масиву Ештребаріаш (Estrebarias) — найризикованішу й найскладнішу для виконання частину всього проєкту. Завдяки поштовху, якого надала цим роботам рука Сілвештрі Рібейру, вони тривали далі, рік у рік, то швидше, то повільніше, аж поки близько 1890 року, із завершенням нової левади, їх не визнали остаточно закінченими.

Тут ми маємо зафіксувати незабутню дату в історії робіт у Рабасалі — 16 вересня 1855 року. Того дня вода вперше пройшла тунелем Ештребаріаш із півночі на південь острова, щоб зробити родючими великі необроблювані землі.

Першими роботами, здійсненими в Рабасалі 1835 року, керував особисто губернатор Луїш Моузінью де Албукеркі — видатний інженер, який безпосередньо на місці робіт провів низку важливих досліджень. Від самого початку й до 1843 року всіма роботами керував інженер Вісенті де Паула Тейшейра (Vicente de Paula Teixeira). Він незмінно виявляв найбільшу ревність і відданість цьому починанню та зробив для нього особливо вагомий внесок, назавжди пов’язавши своє ім’я з цими роботами. Упродовж 1843–1847 років ними керував підполковник інженерних військ Мануел Жозе Жуліу Герра (Manuel José Júlio Guerra). 1847 року керівництво цими роботами доручили капітанові інженерних військ Тіберіу Аугушту Бланку (Tibério Augusto Blanc), який став найціннішим помічником Жозе Сілвештрі Рібейру в наданні їм того розмаху, якого вони набули в 1847–1851 роках. Його ім’я також тісно пов’язане з історією робіт у Рабасалі й не повинно бути ганебно забуте. Ще одне ім’я, яке тут належить згадати, — бригадир Антоніу Рожеріу Громішу Коусейру (António Rogério Gromicho Couceiro), який був директором громадських робіт цього округу, а згодом — заслуженим цивільним губернатором Мадейри. Саме під його керівництвом вода вперше пройшла підземною галереєю Ештребаріаш із півночі на південь острова.

Упродовж робіт, виконання яких тривало понад пів століття, до первісного плану внесли різні зміни відповідно до обставин. Щоб довести їх до остаточного завершення, витратили значну суму — майже 186 конту рейс. Однак це грандіозне починання й нині красномовно засвідчує, чого варті завзяття, відданість і любов деяких людей до процвітання й добробуту нашого краю.

Як відомо, у Рабасалі є дві левади — Стара левада і Нова левада. Перша зрошує парафії Празериш, Фажан-да-Овелья, Понта-ду-Паргу (Ponta do Pargo) і Паул-ду-Мар (Приморське болото, Paul do Mar), а друга — парафії Кальєта, Ештрейту-да-Кальєта та Арку-да-Кальєта. У посушливий період кожна з них у своєму витоку має приблизний безперервний потік 80 літрів за секунду; для зрошення обидві поділяються на шість відгалужень, а 1906 року вони розподілили 2580 годин води (horas de água, право на зрошувальну воду, виміряне годинами подачі).

Роботи на Старій леваді, завершені лише 1860 року, коштували державі 69 369 420 рейс; роботи на Новій леваді, які, як ми вже зазначали, остаточно завершили лише 1890 року, обійшлися в 116 208 480 рейс. Цю останню леваду живлять води Вінті-і-Сінку-Фонтіш (Двадцять п’ять джерел, Vinte e Cinco Fontes) і Фонті-ду-Седру (Кедрове джерело, Fonte do Cedro), а тунель, яким проходять ці води, почали прокладати 1863 року й завершили 1877 року.

XIV – Левада Серра

Найдовша з державних левад і найважливіша з усіх після левад Рабасала (Rabaçal) — так звана левада Серра, або, точніше, Серра-ду-Фаял, оскільки вона бере початок із кількох джерел, що витікають у горах цієї парафії (freguesia). Від початкової точки до Ломбу-да-Раїш (Гребінь кореня, Lombo da Raiz) її води течуть разом із водами інших левад, але звідти до місцевості (sítio) Шоупана їх ведуть окремим акведуком завдовжки не менш як тридцять кілометрів. Зі стежки, що пролягає вздовж цієї левади, відкриваються різноманітні й дивовижні краєвиди парафій Санта-Марія-Майор (Пресвята Діва Марія, Santa Maria Maior), Камаша (Camacha) і Санту-да-Серра; прогулянка нею є обов’язковою для багатьох охочих пізнати деякі природні красоти цього острова.

Ця левада призначена для зрошення земель Канісу, Сан-Гонсалу (святий Гонсалу з Амаранте, São Gonçalo) і Санта-Марія-Майор. Спроби забезпечити ці парафії водою для зрошення робилися вже досить давно. Як зазначено в уже цитованій праці інженера Адріану Трігу (Adriano Trigo), з ініціативи кількох приватних осіб 1830 року було створено акціонерне товариство під назвою Товариство нової левади Фураду (Sociedade da Nova Levada do Furado). Воно мало намір використати води, які без користі стікали річкою Рибейра-да-Лажі (Річка Кам’яної плити, Ribeira da Laje), розташованою в парафії Фаял, і доправити їх каналом до Піку-ду-Інфанті (Пік Інфанта, Pico do Infante), щоб розподіляти між цими парафіями. Статут товариства, затверджений 21 березня 1840 року, надавав йому право забирати згадані води й доправляти їх до Ломбу-да-Раїш спільним каналом левад Жункал і Фураду, якими на той час уже володіла держава. Звідти до Піку-ду-Інфанті воду мали провести новим акведуком, спорудженим коштом самого товариства. Через фінансові труднощі, а також серйозні помилки в нівелюванні товариство не досягло поставленої мети, хоча витратило на виконані роботи близько сорока двох конту рейсів — уже значну для того часу суму. Використавши акведуки левад Фураду й Жункал, воно спромоглося лише доправити частину води до муніципалітету Санта-Круш (Святий Хрест, Santa Cruz); ці води утворили так звану леваду Асіонішташ (левада Акціонерів, Levada dos Acionistas).

Після численних труднощів центральний уряд узяв на себе ініціативу спорудити леваду, яка забезпечила б зрошувальною водою парафії Канісу, Сан-Гонсалу й Санта-Марія-Майор. Дослідження та підготовчі роботи розпочалися 1861 року; зусилля й заходи, яких доклали для плідного продовження цих робіт, були справді визначними. Від 1871 року будівництво набрало більшого розмаху, а остаточно його завершили 1905 року. 25, 26 і 27 вересня того року вода почала надходити просторим акведуком, а в останній із цих днів відбулося офіційне й урочисте відкриття цієї надзвичайно важливої та визначної споруди.

Щоб краще пояснити сказане, варто зазначити, що води цієї важливої левади, призначеної для зрошення земель парафій Канісу, Сан-Гонсалу й Санта-Марія-Майор, течуть разом із водами левад Жункал і Нова-ду-Фураду до місцевості Ломбу-да-Раїш у парафії Санту-да-Серра. Від цієї точки водний потік прямує окремим акведуком до його кінцевої точки у верхній частині дороги Мейу (Середня дорога, Caminho do Meio).

XV — Інші державні левади

Одну з найдавніших державних левад придбали за договором, укладеним 1822 року між 1-м графом де Карвальял і Управлінням королівської скарбниці (Junta da Real Fazenda). За цим договором графові залишили дев’ять днів води з одного з відгалужень цієї левади; нині (1921) ними користуються спадкоємці генерала дона Луїша да Камари Лемі, небожа згаданого графа де Карвальял. Леваду живлять джерела, що стікають до Рибейру-Фріу; вона призначена для зрошення парафії Порту-да-Круш. Її довжина становить 8 з половиною кілометрів, і закінчується вона в місцевості Ламасейруш. Там її води відокремлюються від левад Фаял (Levada do Faial), Асіонішташ (Levada dos Accionistas) і Жункал, разом з якими вони течуть до цього місця.

Цей акведук живлять джерела Рибейру-Фріу. За вимірюванням, проведеним близько 1910 року, витрата води становила 40 літрів за секунду. Акведук призначений для зрошення парафії Порту-да-Круш двома відгалуженнями.

Левада Жункал, можливо, така ж давня, як і левада Фураду (Levada do Furado), і держава будувала її власним коштом від часу перших досліджень її джерел. Воду забирають із річки Рибейра-ду-Жункал; упродовж значної відстані вона тече разом із водами Фураду. Їх розділяють у розподільній камері (caixa divisória), розташованій у місцевості Ламасейруш. Звідти вода прямує до місцевості Ломбу-да-Раїш (Lombo da Raiz), де її відводять для зрошення парафій Санту-Антоніу-да-Серра (Santo António da Serra), Агуа-ді-Пена та Санта-Круш (Santa Cruz). Від витоку до місцевості Ломбу-да-Раїш у парафії Санту-да-Серра левада має 15 з половиною кілометрів завдовжки. Витрата води в леваді Жункал сягала значних 92 літрів за секунду; для зрошення її використовували лише через одне відгалуження, і серед усіх зрошувальних вод острова вона мала найбільшу витрату.

Ще одна державна левада — Серра-ді-Сан-Жоржі; вона зрошує парафії Сан-Жоржі, Сантана й Фаял, а починається в місцевості Пе-душ-Пойуш, у горах першої з цих парафій. Її спорудили нещодавно замість левади Фажан-душ-Віньятикуш. Останню будували протягом 1860–1904 років, але 1904 року покинули й замінили левадою Серра-ді-Сан-Жоржі. Її довжина становить 11 кілометрів.

Попри свою назву, ця левада майже або зовсім не давала користі парафії Сан-Жоржі, бо практично всю її воду спрямовували на зрошення парафій Сантани й Фаяла. Проте 1938 року Генеральна рада округу (Junta Geral), використавши кілька покинутих джерел, збудувала ще одне «відгалуження» цієї левади. Воно зрошує землі так званої місцевості Ілья й дає значну користь усьому цьому краю.

Державі належить також левада Сан-Вісенті і Рибейра-Брава (Levada de São Vicente e Ribeira Brava), призначена для зрошення цих парафій. Левада Монті-Медонью, що бере початок у цій місцевості, в горах Сан-Вісенті, зрошувала однойменну парафію. Однак 1908 року її відвели від первісного напрямку й спрямували на зрошення парафій Рибейра-Брава і Табуа (Tábua). Щоб замінити воду Монті-Медонью, спорудили новий акведук, названий левадою Рибейра-ду-Інферну, оскільки він бере початок у річці з такою самою назвою; цей акведук постачає воду парафії Сан-Вісенті.

У повідомленні Генеральної ради зазначено, що протягом останніх трьох років (1938–1940) було споруджено багато кілометрів нових акведуків, особливо в парафіях Канісу, Сан-Гонсалу (São Gonçalo) і Санта-Марія-Майор (Santa Maria Maior). Також збудовано важливе «відгалуження» завдовжки понад дві тисячі метрів, яке подає воду до парафії Понта-ду-Паргу.

Приблизно 50 років тому розпочали будівництво так званої левади Кокін, призначеної для зрошення земель парафій Боавентура і Понта-Делгада. На ці роботи витратили близько тринадцяти конту рейс і тоді вважали, що ще більш ніж десяти конту вистачить, аби завершити всі роботи. Канал мав простягатися на два-три кілометри й бути надзвичайно важливим для дуже родючих земель останньої з цих парафій. Через п’ять або шість років після початку роботи повністю припинилися.

XVI — Приватні левади

Як уже зазначалося вище, в останній чверті XV століття існувало кілька левад, якими надходила вода з багатих джерел, призначена переважно для вирощування цукрової тростини. Проте можна стверджувати, що найдавніші левади виникли одночасно з першими сільськогосподарськими освоєннями. Найважливіші з цих левад, деякі з яких існують і досі, датуються, однак, XVI століттям.

Перші роботи з освоєння водних джерел і спорудження відповідних акведуків здійснили перші колоністи власними силами. Упродовж усієї подальшої історії приватна ініціатива завжди відігравала дуже важливу роль у прокладанні та утриманні левад.

Однією з найдавніших і найважливішою серед приватних левад є левада Санта-Лузія (левада святої Луції, Levada de Santa Luzia), названа так тому, що живиться водами однойменної річки. В архіві Муніципальної палати Фуншала зберігається королівський указ (alvará régio) 1515 року, у якому Мануел I наказував надалі не змінювати русла цієї левади. У повідомленні, надісланому 1813 року генерал-капітаном і губернатором архіпелагу урядові метрополії, містяться деякі описи цієї левади. Там сказано, що вона бере початок у високогір’ї, яке називають Террейру-даш-Галіньяш (Курячий майдан, Terreiro das Galinhas) і Террейру-ді-Агуа (Водний майдан, Terreiro de Água), за дві легуа від міста. Згодом до цих джерел приєднали води струмка Фрадіш (Ribeiro dos Frades), а далі — струмка Пізан (Pisão); особливо ж збільшували водність численні джерела Торнуш, а також багато інших джерел, що впадають у ту саму річку. Усю воду ділили на дві частини: одну спрямовували до млинів, а друга утворювала леваду Санта-Лузія. У тому самому документі зазначено, що «на початку укріпленого русла вона приймає 250 квадратних дюймів води, а її довжина від цього місця до Сокорру (Богородиця Заступниця, Socorro) становить 2130 брас». Цікавий документ 1515 року, згаданий вище, має такий зміст: «Ми, король, повідомляємо вас, бакалавре (bacharel, випускник університету) Рую Піріш (Rui Pires), наш жуїш-ді-фора (juiz de fora, призначений короною суддя ззовні) із надзвичайною судовою комісією (alçada) в нашому місті Фуншалі, а також урядовців палати згаданого міста, що нам стало відомо: леваду, яку Балтазарі (Balthazares) та інші ереуші мають на річці Санта-Лузія (Ribeira de Santa Luzia), вони хотіли підняти вище, ніж вона була. Це завдає великої шкоди й збитків згаданому місту та його чистоті й суперечить нашій забороні будь-коли здійснювати на згаданій річці інші зміни, крім тих, що існували на час, коли ми пожалували води цієї річки згаданому місту. Оскільки ми не бажаємо, щоб згадану леваду переносили чи будь-що в ній змінювали, наказуємо вам, щойно цей указ буде вам подано, від нашого імені звеліти згаданим Балтазарям та ереушам, яким вона належить, нічого не робити зі згаданою левадою і не переносити її з місця, де вона звичайно була, під загрозою втрати її на нашу користь. А вас, суддів та урядовців, якщо ви це дозволите, ми засуджуємо до штрафу в п’ятдесят крузадо. Якщо ж у згаданій леваді вже зроблено якусь зміну, негайно поверніть її до того місця й стану, в якому вона була здавна. А ви, судде, складіть про виконання всього, що ми наказуємо, протокол (auto) і перепишіть його до книги Палати згаданого міста, щоб повсякчас було відомо, що саме ми наказали й заборонили. Цим нашим листом повідомляємо вам, щоб ви цього дотримувалися; цей королівський указ залишиться у ваших руках. Виконайте його. Укладено в Алмейріні (Almeirim) двадцять другого дня лютого. Даміан Діаш (Damião Dias) склав його року тисяча п’ятсот п’ятнадцятого. Нехай не викликає сумніву місце, де написано „згадані“, а „роки“ закреслено, бо я зробив це відповідно до істини. Щойно його було переписано, його негайно вручили й передали згаданому бакалаврові Рую Пірішу, жуїш-ді-фора; а я, Афонсу Еаніш (Afonso Eanes), який його переписав, звірив копію з оригіналом». (Кн. 1 Загального реєстру, арк. 116 зв.) Щодо річки Санта-Лузія та левад, які вона живить, ми знайшли десь відомості за 1866 рік: тоді її витрата становила 185 літрів за секунду, і вона постачала воду до левад Санта-Лузія, Мойньюш (Levada dos Moinhos) та Дона-Ізабел (Levada de Dona Isabel). Їхні води текли разом до місцевості Фундоа-ді-Сіма (Fundoa de Cima), у Сан-Рокі (São Roque), де починалася остання із цих левад. Від місцевості Фундоа води разом текли до річки Каліш (Ribeira das Cales), де ділилися на дві рівні частини й утворювали левади Мойньюш і Санта-Лузія. Тоді вимірювання показало 19,5 літра для левади Дона-Ізабел і по 83 літри для кожної з двох інших. Під час вимірювання 1901 року загальна витрата води в трьох левадах становила 153 літри за секунду: 63 припадало на леваду Санта-Лузія, 55 — на Мойньюш і 34 — на Дона-Ізабел. Після левади Санта-Лузія однією з найважливіших і найдавніших приватних левад є левада Піорнайш (Levada dos Piornais), яка починається на лівому березі Рибейра-душ-Сокорридуш (Річка Врятованих, Ribeira dos Socorridos) і призначена для зрошення парафій Сан-Мартинью (святий Мартин Турський, São Martinho) та Сан-Педру (святий апостол Петро, São Pedro). Ми десь бачили, що прокладання цієї левади розпочав Луїш Дорія Велоза (Luís Doria Velosa), який помер 1546 року. В архіві Палати цього міста зберігається королівська грамота 1562 року, що стосується цієї левади, а також левад Каштележу і Рибейра-душ-Сокорридуш. У ній королева Катерина (D. Catarina) наказувала, щоб їх «прокладали й очищали» у належний час коштом ереушів і землевласників.

У цікавій «Записці», опублікованій у фуншальській газеті «Діаріу ді Нотисіаш» (Новини дня, Diário de Notícias) від 4 грудня 1921 року, читаємо, що «левада Піорнайш бере початок на схилах, які утворюють Рибейра-душ-Сокорридуш, а перші інженерні споруди розташовані в парафії Куррал-даш-Фрейраш (Загорода черниць, Curral das Freiras), у місцевості Фажан-душ-Шикейруш (Фажан свинарників, Fajã dos Chiqueiros), між річками Сідран (Ribeira do Cidrão) і Гату (Ribeira do Gato), у муніципалітеті Камара-ді-Лобуш (Câmara de Lobos), за п’ятнадцять кілометрів від міста Фуншала. Там воду ділять на два рівні об’єми між цією левадою та Новою левадою Курралу й Каштележуш (Levada Nova do Curral e Castelejos), відповідно до акта про угоду між ними від 13 лютого 1896 року, укладеного нотаріусом Алешандрі Батіштою Перейрою (Alexandre Batista Pereira). Далі вона тече своїм руслом, приймаючи води різних джерел на обох берегах Рибейра-душ-Сокорридуш, аж поки входить у свій водозабір, або водозабірну греблю, на лівому березі цієї річки, у місцевості Фажан-ду-Пойу, парафії Санту-Антоніу (Santo António), муніципалітеті Фуншала. Приблизно за п’ятдесят метрів, у місцевості з тією самою назвою, споруджено розподільну камеру, яка ділить воду між Новою левадою Камара-ді-Лобуш (Levada Nova de Câmara de Lobos) та левадою Піорнайш відповідно до акта від 19 грудня 1898 року, укладеного вже згаданим нотаріусом: перша отримує одну сьому частину води, а друга — решту, шість сьомих».

Про ці левади доволі цікаві відомості подає видатний коментатор «Туги за рідною землею» (Saudades da Terra); наведемо їх тут: «У цей період (на початку XVI століття) на острові Мадейра існували головні загальні, або спільні, левади — артерії, якими відтоді й дотепер, попри те що сам інститут уже спотворено, щедро тече кров його сільськогосподарського життя, дорогоцінне джерело його добробуту й постійного оновлення. Уже 1515 року існувала левада Санта-Лузія (Levada de Santa Luzia) у північному передмісті Фуншала; королівським указом того року (Архів Муніципальної палати Фуншала, т. I, арк. 116 зв.) Мануел I наказав надалі не змінювати її русла. Іншим указом, від 26 вересня 1562 року (там само, старий реєстр (tombo), арк. 135), королева Катерина (D. Catarina), регентка від імені короля Себастьяна (D. Sebastião), постановила, щоб левади річок Сокоррідуш (Ribeira dos Socorridos), Піорнайш (Piornais) і Каштележу, на захід від Фуншала, своєчасно прокладали й очищали коштом ереушів і землевласників, причому витрати до суми 120 000 рейс мала наперед покривати скарбниця митниці. Ще одним указом, від 19 жовтня того самого року (кн. II реєстру королівської скарбниці (Provedoria), арк. 185), вона поширила подібне розпорядження на всі інші левади, „оскільки багато цукрової тростини гине, а нову не висаджують через те, що левади своєчасно не прокладають і не очищають“, і доручила донатаріям наглядати за ними як із цією метою, так і для того, щоб „прокладати нові левади або змінювати їх, розподіляти“ воду за певну плату, „надаючи перевагу особам, які мали плантації цукрової тростини або цукрові млини“, а також „розглядати суперечки щодо цього, ухвалювати рішення та дозволяти апеляції й оскарження“. Нарешті кардинал Енріке Мореплавець (D. Henrique), регент від імені того самого короля Себастьяна, наказав видати 1563 року три королівські укази: перший — щоб під наглядом найстаршого радника Муніципальної палати Фуншала мешканці берегів річок регулярно очищали й укріплювали їх; другий — щоб виконували попередні постанови про щорічне очищення левад; третій — щоб під час розподілу води перевагу надавали плантаціям цукрової тростини, а її ціну в кожній капітанії визначав відповідний капітан-донатарій разом із „шанованою особою, відповідно до кількості води й користі, яку вона приносила“.

— Перші два королівські укази зареєстровано в Архіві Муніципальної палати Фуншала, старий реєстр, арк. 117, і т. II, арк. 75; третій, як відомо, було внесено до книги III королівської скарбниці, арк. 99».

На окрему згадку заслуговує також левада дони Ізабел (Levada de D. Isabel), відома й під назвою левади Фундоа (Levada da Fundoa), яка зрошує різні землі парафій Сан-Рокі (São Roque), Сан-Педру (São Pedro) і Санта-Лузія (Santa Luzia). Достеменно невідомо, ким була ця імператриця Єлизавета (D. Isabel), що дала леваді своє ім’я, але вона, здається, належала до родини власника майорату Жуана Паулу Ежмералду (João Paulo Esmeraldo), який століття тому був єдиним власником цієї левади. Кілька власників провели на ній значні роботи й істотно збільшили її водність, а 5 квітня 1825 року публічним актом заснували об’єднання ереушів. Нині цей акведук належить великій кількості землеробів і землевласників.

Леваду Бон-Сусесу (левада Богородиці Доброго Успіху, Levada do Bom Sucesso) започаткували 1855 року; спершу вона мала невелику водність і недостатній акведук. Наприкінці XIX століття та в перші роки XX століття спорудили «головний резервуар» цієї левади й придбали гірське угіддя (montado, ліс і пасовища в горах) Лоурайш. Близько 1910 року або трохи пізніше придбали нові значні джерела.

Левада Мойньюш (левада Млинів, Levada dos Moinhos) доволі давня й уже за перших донатаріїв мала значну водність. Вона давала рушійну силу численним водяним млинам, що стояли вздовж неї, належали тим самим донатаріям і становили одне з найкращих джерел їхніх тодішніх доходів.

Її використання проходило різні етапи; про 1855 рік збереглося таке повідомлення: «Вода левади Мойньюш, призначена для очищення цього міста й зрошення, у всі дні, коли нею можна розпоряджатися, розподіляється відповідно до порядку, ухваленого Адміністративною комісією (Comissão Administrativa) цієї левади, а саме: від шостої години ранку до другої години дня її використовують для очищення, щоб усі оселі очищали принаймні двічі на тиждень, а лікарні, казарми й в’язниці — щодня, коли це можливо. Від другої години дня до шостої години ранку, не включно, її використовують для зрошення й розподіляють між 153 ереу».

Доречно коротко згадати про різні суперечки, які не раз виникали між Муніципальною палатою Фуншала та Адміністративною комісією левади Санта-Лузія. Їх спричиняла необхідність забезпечити місто якісною питною водою, що можна було належно здійснити лише завдяки джерелам Торнуш — одному з найважливіших джерел, які живлять левади Санта-Лузія та Мойньюш. Від спільного водотоку, до якого належать Торнуш, відходять два рукави, що утворюють згадані левади; левада Мойньюш майже повністю належить палаті. Щоб використати джерела Торнуш, муніципалітет мав виплатити відшкодування «леваді Санта-Лузія». Це спричинило тривалі дискусії, аж поки 1912 року ці дві установи нарешті уклали угоду. Відповідний акт повністю опубліковано у фуншальській газеті «Діаріу ді Нотисіаш» (Новини дня, Diário de Notícias) за 15, 16 і 17 липня 1912 року.

Щоб ця угода мала належні орієнтири й підґрунтя, Муніципальна палата призначила двох видатних інженерів дослідити це спірне питання. Вони подали авторитетний висновок, завершальні положення якого ми наведемо:

“

«Під час посушливого сезону середній потік левади Санта-Лузія становить 63,162 за 1″; такий самий обсяг мала б отримувати й левада Мойньюш, яка в місцевості Каліш ділить із нею воду річки порівну в розподільній камері (caixa repartidora). Однак вимірювання, проведені біля витоку левади (madre da levada) Мойньюш, показують потік лише 50,101 за 1″. Це свідчить про значну втрату 13,124 або 13,161 води в безперервному потоці внаслідок просочування та випаровування. Ця втрата зумовлена винятково неналежним проведенням води цієї левади на короткому відгалуженні (lanço, ramal) нижче розподільної камери й вище місця її входження до міського водогону.

Отже, якщо прийняти потік левади Мойньюш за 63,162 на 1″ і відняти від нього 39,120 — більше, ніж достатньо для забезпечення різних потреб левади Мойньюш у межах міста, — стане видно, що в палати залишиться ще значний обсяг води, тобто потік 24,136 або 24,142 за 1″. Цей потік, який слід використати поза левадою Мойньюш і вище за неї, стане щедрою компенсацією за воду, яку планують відвести трубами від джерел Торнуш. У вересні 1900 року ці джерела давали лише 17,124 за 1″ — у той самий посушливий сезон, коли проводили згадані вимірювання відповідних левад.

З викладеного випливає, що можна й надалі забезпечувати всі потреби левади Мойньюш у межах міста, призначивши значну частину її потоку для повної компенсації іншим левадам, відведеним від тієї самої річки, коли буде здійснено забір води з джерел Торнуш. Така компенсація рівним обсягом буде надзвичайно вигідною для цих інших левад, адже нині вода з джерел Торнуш, безперечно, доходить до них у значно меншому обсязі «через великі й неминучі втрати від просочування та випаровування на своєму дуже довгому й повноводному шляху».

Поряд із цими левадами по всьому острову поступово використовували численні джерела для зрошення; для проведення й розподілу води збудували багато акведуків. Щоправда, чимало цих левад мають невеликий потік і зрошують лише не надто великі земельні ділянки, проте вони завжди становлять вагомий чинник багатства й добробуту місцевостей, які ними володіють.

XVII — Води Паул-да-Серра

Плато Паул-да-Серра (Гірське болото, Paul da Serra) — єдине досить велике плато на Мадейрі — лежить на висоті 1500 метрів. Воно простягається на п’ять із половиною кілометрів зі сходу на захід, а його найбільша ширина становить трохи більш як три кілометри. Його значення тісно пов’язане зі зрошенням, адже саме тут беруть початок численні й найповноводніші джерела, що живлять левади. Тому ми вважаємо за доречне навести тут деякі відомості, подані Генеральною радою округу (Junta Geral do Distrito), про різні роботи, уже проведені на цьому плато з метою частково використати дощові води, які взимку випадають тут у великій кількості. Ці відомості стосуються періоду з 1938 до 1940 року.

“

«Ця місцевість із ряснішими дощами та снігопадами є зоною інфільтрації, звідки надходять найбільші обсяги води, що їх використовують і можна використовувати для зрошення.

“

«На самому плато або на його схилах беруть початок найповноводніші річки Мадейри: Рибейра-да-Жанела (Річка Вікна, Ribeira da Janela), річка Сейшал, Рибейра-ду-Інферну (Пекельна річка, Ribeira do Inferno), річка Сан-Вісенті, річка Понта-ду-Сол і річка Мадалена (Ribeira da Madalena).

“

«Найважливіші левади, що беруть із нього воду: левада Піку-да-Урзі, яка щедро постачає воду до Арку-да-Кальєта і бере початок на висоті близько 1350 м; левади Рабасал (Levadas do Rabaçal) (1000–1100), які зрошують муніципалітет (concelho) Кальєти (потребує більше води); левада Монті-Медонью (левада Страшної гори, Levada do Monte Medonho), яка постачає воду до частини Рибейра-Брава (Бурхлива річка, Ribeira Brava) і Табуа; левада Карамужу, яка зрошує Сан-Вісенті (святий Вікентій Сарагоський, São Vicente).

“

«Води річки Сейшал рясні, і їх використовують майже винятково вдень. Води Рибейра-ду-Інферну для зрошення не використовують.

“

«Води річок Понта-ду-Сол і Мадалена добре забезпечують відповідні місцевості.

“

«На певній висоті бере початок невелика приватна левада, воду якої використовують у Каньяші (Canhas).

“

«Є також кілька приватних левад, які беруть початок на менших висотах, однак їхня водність лише незначною мірою залежить від вод, що просочуються в Паул-да-Серра.

“

«З величезного обсягу води, що випадає в Паул-да-Серра, лише частина просочується в ґрунт; переважний надлишок стікав у річки.

“

«Якщо затримувати більший відсоток води, що випадає в Паул-да-Серра або на одному з його країв, можна збільшити водність джерел. З цією метою Генеральна рада розпочала дослідні роботи в так званому Кампу-Гранді (Велике поле, Campo Grande) на Паул-да-Серра, де спорудили греблю для затримання вод, що стікають Рибейру-ду-Алекрін (Розмариновий струмок, Ribeiro do Alecrim) до Рибейра-да-Жанела. На ці роботи вона вже витратила близько 100 конто.

“

«Нещодавно, маючи намір продовжити роботи такого самого характеру, обстежили інші ділянки плато. Було встановлено, що в деяких місцях можна спорудити порівняно недорогі, але місткі водосховища. До них належать Шан-даш-Мезаш (Рівнина столів, Chão das Mesas) та Аріайш (Ariais), або Кампу-Пекену (Мале поле, Campo Pequeno), куди можна відвести води Рибейру-ду-Лажеду (Кам’янистий струмок, Ribeiro do Lajedo), який узимку несе величезні обсяги води до Рибейра-да-Жанела.

“

«За нашими відомостями, унаслідок уже проведених робіт у кількох місцях, що перебувають під впливом просочування вод із плато, збільшилася водність виходів підземних вод, або джерел. Ці відомості спонукають нас продовжувати роботи.

XVIII — Води Порту-Санту (Свята гавань, Porto Santo)

Сусідній острів Порту-Санту під час тривалих посух, які час від часу там трапляються, зазнає наслідків справжнього суспільного лиха. Тому всілякої похвали заслуговує Генеральна рада округу під головуванням доктора Жуана Абела де Фрейташа (João Abel de Freitas), яка розпорядилася провести на острові значні гідромеліоративні роботи, щоб пом’якшити спричинені цими посухами кризи й істотно посприяти розвитку сільського господарства всього цього краю. Було визнано за необхідне спорудити велику канаву, яку згаданий голова описав 1942 року в інтерв’ю одній газеті; нижче ми відтворюємо його слова.

“

«Спорудження канави для збирання й розподілу дощової води, яке нині триває, є, можливо, найвагомішим у господарському та суспільному сенсі проєктом з усіх досі здійснених на острові. Його важливість зумовлена не лише тим, що він своєчасно забезпечує роботою сотні людей, а й тим впливом, який матиме на розвиток сільського господарства краю. Передусім ця канава має збирати воду, що часом великими потоками стікає зі схилів Піку-ду-Каштелу (Замковий пік, Pico do Castelo) і завдає значної шкоди розташованим нижче схилам. Після усунення однієї з головних причин занепаду цих земель, можливо, з’явиться стимул відбудувати мури й відновити змиті ґрунти.

По-друге, зібрану таким чином воду розподільчою частиною канави відводитимуть через піщані землі в місцевостях Камаша (Camacha), Ейра-Велья (Старий тік, Eira Velha), Арейяш тощо. Ці землі утворюють природний резервуар великої місткості, у який просочуватиметься вся спрямована туди вода; із цього великого поля інфільтрації вода надходить майже до всіх наявних джерел і криниць.

Так планують використати воду, яка досі завдавала шкоди, двома способами: по-перше, безпосередньо зрошувати землі нижче від канави, а по-друге, збільшити запаси підземних вод і, відповідно, потужність джерел. Це також створить економічне обґрунтування для спорудження нових криниць, а отже, дасть змогу розширити площу зрошуваних земель.

Ще одна перевага спорудження цієї канави полягає в тому, що вона спонукатиме будувати криниці або водосховища в найзручніших місцях уздовж її шляху. У них можна буде затримувати воду для майбутнього зрошення, коли з’являтимуться регулярні надлишки води, достатні для того, щоб виправдати таке будівництво».

XIX — Ще про державні левади

Щоб доповнити й докладніше пояснити сказане вище, далі наводимо деякі статистичні дані, які нам люб’язно надала технічна установа громадських робіт Генеральної ради округу. Вони містять цінні й цікаві відомості про державні левади на цьому острові, які дуже важливо зафіксувати, оскільки їх не опубліковано в жодному офіційному документі. Цей звіт робить велику честь установі, яка його підготувала, і ми з великим задоволенням зберігаємо його на цих невибагливих сторінках «Елусідаріу Мадейренсі». Крім того, він докладно висвітлює роботи, проведені за розпорядженням цієї установи 1943 року: вимірювання витрат води й довжини відповідних водогонів, чого не робили вже багато років.

“

«Стара левада Рабасал бере початок у Фонтіш-ду-Ришку, на висоті 1045 метрів. Довжина головного каналу становить 24 000 метрів, включно зі Старим тунелем завдовжки 450 метрів. Витрата води становить 65 літрів за секунду (3900 пен); вимірювання проведено в серпні 1943 року. Левада зрошує землі в парафіях Празериш, Паул-ду-Мар (Приморське болото, Paul do Mar), Фажан-да-Овелья і Понта-ду-Паргу (Мис Пагра, Ponta do Pargo) та поділяється на три відгалуження. Перше зрошує землі в парафії Празериш із черговістю поливу тривалістю 19 днів і 12 годин; друге, також із таким самим періодом черговості, — у Паул-ду-Мар і Фажан-да-Овелья; третє відгалуження зрошує землі в парафіях Фажан-да-Овелья та Понта-ду-Паргу, так само з черговістю поливу тривалістю 19 днів і 12 годин.

Нова левада Рабасал (Levada Nova do Rabaçal) бере початок на річці Рибейра-душ-Седруш (Кедрова річка, Ribeira dos Cedros), на висотній відмітці 990 метрів. До цієї левади також належать так звані Вінті-і-Сінку-Фонтіш (Двадцять п’ять джерел, Vinte e Cinco Fontes) і водозабори Рибейра-Гранді (Ribeira Grande), або Ришку. Загальна витрата води, виміряна біля джерел у серпні 1943 року, становить 86 літрів за секунду (5160 пен). Від витоку до Нового тунелю канал простягається приблизно на три кілометри. Довжина Нового тунелю становить 800 метрів, а від виходу з нього канал тягнеться на 7 кілометрів на схід і на 6 — на захід. Ця левада, як і Стара левада, також поділена на три частини з однаковою витратою води. Перша третина зрошує землі в парафіях Арку-да-Кальєта і Кальєта з черговістю поливу тривалістю 18 днів і 12 годин; друга третина, також із черговістю тривалістю 18 днів і 12 годин, зрошує землі в парафії Кальєта; третя третина зрошує землі в парафії Ештрейту-да-Кальєта з черговістю тривалістю 19 днів і 12 годин. Загальна кількість годин у кожній черговості поливу левад Рабасал така:

2 відгалуження × 18,5 дня × 24 години = 888 годин; 4 відгалуження × 19,5 дня × 24 години = 1872 години; разом 2760 годин. Із цієї загальної кількості годин подачі води 2690 здають в оренду, а решту становлять так звані неорендовані години (quebras).

Левада Карамужу, або левада Рибейра-ду-Інферну, бере початок на річці Рибейра-ду-Інферну (Пекельна річка, Ribeira do Inferno), біля підніжжя Піку-Руйву-ду-Паул, на висотній відмітці 1185 метрів. Довжина каналу становить 6000 метрів, а витрата води цієї левади — 20 літрів за секунду (1200 пен).

Левада Ломбу-ду-Мойру, або левада Монті-Медонью (Levada do Monte Medonho), бере початок на річках Фольядал, Пінакулу (Pináculo) і Монті-Трігу (Monte Trigo), на висотній відмітці 1450 метрів. Її довжина становить близько 10 600 метрів, а витрата води — 18 літрів за секунду (1080 пен). Вона зрошує землі в парафіях Рибейра-Брава (Бурхлива річка, Ribeira Brava) і Табуа з черговістю поливу тривалістю 14 днів і 12 годин. Води цієї левади використовували в парафії Сан-Вісенті (святий Вікентій Сарагоський, São Vicente), куди нині прямують води левади Карамужу. Держава спорудила останню, щоб обміняти її на леваду Ломбу-ду-Мойру, причому утримання й ремонт левади Карамужу залишилися обов’язком держави. У Рибейра-Брава здано в оренду 926 годин, а в Табуа — 410.

Позначення	Години (год)
4 відгалуження × 14,5 дня × 24 год =	1392
Здано в оренду	1336
Неорендовані години	56

Левада Серра-ді-Сан-Жоржі бере початок у Калдейран-ду-Інферну (Пекельний казан, Caldeirão do Inferno), на висоті 920 метрів, і також збирає води Калдейран-Верді (Зелений казан, Caldeirão Verde). Загальна витрата води становить 40 літрів за секунду (2400 пен), а довжина каналу до Венда-Нова (Venda Nova) — 11 000 метрів. Від головного каналу цієї левади відходять три другорядні канали, які зрошують землі в місцевості Іля (sítio da Ilha) парафії Сан-Жоржі (São Jorge), а також у парафіях Сантана (свята Анна, праведна Анна; Santana) і Фаял із черговістю поливу близько 14 днів. Здано в оренду 788 годин і 15 хвилин.

Власне левада Серра-ду-Фаял бере початок на річці Рибейра-Сека (Суха річка, Ribeira Seca), на висоті 1100 метрів. До неї також надходить вода з левади під назвою Левадінья-ді-Жуан-Діаш (Levadinha de João Dias), довжина якої вище за течією від водозаборів Рибейра-Сека становить близько 1000 метрів. Витрату води левади Серра-ду-Фаял також поповнюють джерела річки Рибейра-да-Аметаді (Ribeira da Ametade), джерела між тунелем Лапан (Furado do Lapão) і Ломбу-Фуран (Lombo Furão), потічок (côrrego) Кабра (Côrrego da Cabra), джерела скелі Гавіну (Rocha do Gavino), потічок Шоупана (Côrrego da Choupana), джерела Фейтэйраш (Feiteiras) та інші невеликі джерела вздовж головного каналу. Загальна витрата води, виміряна в усіх джерелах 16 вересня 1943 року, становила 80 літрів за секунду (4800 пен). Довжина головного каналу від Рибейра-Сека до місцевості Шоупана в парафії Санта-Марія-Майор (Santa Maria Maior) становить 54 000 метрів. Серед державних левад вона найдовша. Ця левада поділена на чотири відгалуження, черговість поливу яких становить 27 днів. Її поділено на півцикли по 13 днів і 12 годин, і кожен користувач води щоразу отримує половину часу, записаного в кадастрі. 4 відгалуження × 27 днів × 24 години = 2592 години. Розподіл без неорендованих годин.

Левада Жункал бере початок на річці Жункал (Ribeira do Juncal) і до Ломбу-да-Раїш (Гребінь кореня, Lombo da Raiz) у парафії Санту-да-Серра прямує разом із левадою Серра-ду-Фаял; довжина цієї ділянки становить 16 000 метрів. Там їх знову розділяють, і левада Жункал далі зрошує землі в парафіях Санту-да-Серра, Санта-Круш (Santa Cruz) та Агуа-ді-Пена. До води левади Жункал, витрата якої біля витоку становить 76 літрів за секунду, приєднується вода левади Асіонішташ (левада Акціонерів, Levada dos Acionistas). Це приватна левада, яка бере початок на річці Лажіш (Ribeira das Lajes) і зрошує ті самі парафії, що й левада Жункал. Від Ломбу-да-Раїш левади Жункал і Асіонішташ прямують разом у другорядному каналі. Під час розподілу відповідних витрат води одна третина припадає на леваду Асіонішташ, а дві третини залишаються леваді Жункал. Період черговості поливу левади Жункал становить 16 днів і 12 годин; воду розподіляють через два відгалуження, загалом 792 години на кожну черговість, без неорендованих годин.

Левада Фураду бере початок у Рибейру-Фріу (Холодний струмок, Ribeiro Frio), на висоті 860 метрів. Її вода також прямує головним каналом левади Серра-ду-Фаял до Ламасейруш упродовж 8500 метрів, а звідти — до Портела-ді-Машику (Portela de Machico), Маята (Maiata) і Порту-да-Круш (Гавань Хреста, Porto da Cruz). Зрошення відбувається з черговістю від 16 до 18 днів. Витрата води цієї левади становить 40 літрів за секунду (2400 пен). З неї здано в оренду 579 годин і 15 хвилин.

Орендна плата за користування державними левадами за годину на рік така:

Левада	Ціна за годину на рік (ескудо)
Левади Рабасал	54
Левада Монті-Медонью	24
Левада Серра-ді-Сан-Жоржі	27
Левада Серра-ду-Фаял	72
Левада Жункал	96
Левада Фураду	27

Генеральній раді також належить джерело Серральял у парафії Канісу. Його вода, визнана питною, щороку дає дохід у розмірі 3410 ескудо. Доходи від державних левад за останні п’ять років були такими:

Рік	Доходи (ескудо)
1939	351 263
1940	364 283
1941	448 401,45
1942	461 318,55
1943	470 180

Генеральна рада приділяла велику увагу ремонту підпорядкованих їй левад, особливо останніми роками, оскільки має намір здійснити масштабний проєкт із влаштування водонепроникного облицювання всіх тих левад, що досі залишаються «ґрунтовими». Це велика за обсягом робота, наслідки якої відчутні вже з 1941 року: втрати води через просочування помітно зменшилися в усіх левадах.

Щоб прискорити ремонтні роботи, Генеральна рада на засіданні 15 листопада 1940 року ухвалила запровадити додатковий збір до плати за воду. Вона мала надати таку саму суму, як надходження від цього збору, на додачу до коштів, які вважатиме можливим виділити на звичайні ремонтні роботи. Саме цей додатковий збір частково зумовив зростання доходів починаючи з 1941 року. За останні п’ять років на ремонт було витрачено такі суми:

Рік	Видатки на ремонт (ескудо)
1939	116 432,80
1940	113 933,60
1941	208 200,80
1942	201 725,15
1943	147 623,25

XX — Будівництво нових левад

Як усім відомо і як ми вже не раз тут повторювали, левади є найціннішим чинником процвітання нашого сільського господарства. Тому оприлюднення декрету від 26 липня 1939 року, який передбачав прибуття на Мадейру спеціальної місії для комплексного й взаємопов’язаного вивчення технічних та економічних можливостей у галузях гідроенергетики й гідромеліорації, викликало величезне задоволення. Ця технічна комісія, що складалася з надзвичайно компетентних службовців, прибула без тривалої затримки. У роботах, до яких її члени негайно взялися, вони виявили як глибоке знання справи, так і найщирішу старанність у розв’язанні різноманітних, тісно пов’язаних із нею проблем. З цією метою місія об’їхала значну частину острова, провела різні дослідження на місцях, запросила відомості й роз’яснення в різних офіційних установ, вислухала думки зацікавлених сторін через найавторитетніших представників нашого середовища тощо. Усе це засвідчувало її велике прагнення підготувати корисну, повну й сумлінну працю, виконуючи покладене на неї складне завдання.

Наприкінці 1941 року ця комісія завершила кабінетну частину своєї роботи, а її докладні звіти передали вищим інстанціям. Один із них мав загальний характер, а три інші стосувалися сільського господарства, електроенергетики та цивільного будівництва.

Ми можемо подати стислий виклад різних питань, охоплених у «Загальному звіті» (Relatorio Geral), що дасть змогу скласти хоча б поверхове й неповне уявлення про обсяг і значення проведених робіт.

У розділі X, присвяченому промисловості, розглянуто: A. її сучасний стан; B. можливості розвитку; C. галузі громадського транспорту; D. виробництво й торгівлю електроенергією.

Саме в «Діаріу ду Говерну» (Урядовий вісник, Diário do Governo) від 21 жовтня 1943 року було опубліковано датовані тим самим днем декрети № 33 158 і 33 159, які передбачають спорудження розгалуженої мережі зрошувальних каналів і встановлюють норми, яких слід дотримуватися під час здійснення цього неоціненного поліпшення. Уже давно Мадейрі не надавали заходу такого широкого масштабу, який настільки безпосередньо сприяв би загальному господарству архіпелагу.

Тому ми не можемо відмовитися від бажання навести огляди цих важливих законодавчих актів, опубліковані в газетах Лісабона й Фуншала, і зберегти тут положення, які найбільше стосуються цієї теми та доповнюють сказане нами в попередніх розділах.

“

«Оскільки йдеться про великий план робіт, покликаний істотно поліпшити сільськогосподарську економіку й промислове виробництво острова Мадейра, а як дослідження, так і виконання робіт потребують доволі спеціалізованих технічних знань, уряд вирішив створити тимчасовий автономний орган, відповідальний за управління спорудженням нових об’єктів і ремонтом наявних та керівництво цими роботами. Цей орган матиме назву „Адміністративна комісія з гідротехнічного використання водних ресурсів Мадейри“; до її складу ввійде представник Генеральної ради автономного округу (Junta Geral do Distrito Autónomo) Фуншала.

Вартість виконання й адміністрування передбачених робіт оцінено в 60 000 конто, розподілених таким чином:

Гідротехнічне використання водних ресурсів — зрошувальні споруди: 20 798 конто; основні електростанції (3): 15 890 конто; допоміжні електростанції (2): 3462 конто.

Електричні мережі — передавання електроенергії: 5034 конто; загальний розподіл: 1020 конто; непередбачені витрати: 8790 конто; загальні витрати на роботи: 5000 конто.

Передбачені планом роботи виконають протягом десяти років у два етапи, кожен тривалістю п’ять років.

На першому етапі мають виконати такі роботи. Гідросільськогосподарські об’єкти: Машику й Канісал; Рибейра-Брава (Бурхлива річка, Ribeira Brava) й Камара-ді-Лобуш (Тюленяче лігво, Câmara de Lobos); Понта-ду-Паргу (Ponta do Pargo) й Кальєта. Гідроенергетичні об’єкти: електростанція Серра-ді-Агуа; електростанція Кальєти; лінії передавання електроенергії та підстанція Фуншала. На другому етапі мають виконати решту робіт, передбачених у звіті технічної місії, який став основою для укладання відповідного законодавчого акта. Передбачені роботи, включно із загальними адміністративними витратами, у рівних частках фінансуватимуть держава й Генеральна рада округу Фуншала. Отже, щорічні витрати становитимуть 6000 конто, по 3000 конто для кожної зі згаданих сторін. Генеральній раді дозволено взяти позику двома серіями, кожна на суму до 15 000 конто, щоб покрити витрати на виконання плану гідротехнічного використання водних ресурсів. Адміністративна комісія матиме право розпоряджатися коштами, які щороку виділятимуть їй із загальних бюджетів держави та Генеральної ради округу. Роботи виконуватиме згадана комісія, причому загалом слід застосовувати підрядний спосіб. Розроблення проєктів також покладається на неї. Крім того, передбачено, що з дозволу міністерства окремі дослідження й нагляд за роботами можна буде на умовах надання послуг доручати особам, які не входять до складу комісії, якщо її технічний персонал не зможе виконати ці завдання.

Виконання передбачених робіт дасть змогу зрошувати 3111 га землі, тобто близько 30 % площі, зрошуваної нині. Це виразно свідчить про велике значення нових об’єктів для економіки Мадейри. Також дозволено технічну допомогу й державний нагляд під час капітального ремонту та поліпшення наявних об’єктів, щоб усунути деякі виявлені на практиці недоліки, не відмовляючись, однак, від традиційних норм острова.

Що ж до об’єктів виробництва енергії, то від їх спорудження очікують значних результатів — не лише завдяки впливу на імпорт палива, а й завдяки розвитку, якого вони нададуть промисловості та іншим видам господарської діяльності Мадейри. Щоб оцінити значення передбачених гідроелектричних об’єктів для економіки острова, досить зазначити, що їхня постійна потужність у посушливий період сягатиме близько 5830 кВт, тобто значно перевищуватиме встановлену там нині потужність.

Розв’язання щойно згаданої важливої проблеми входить до широкого комплексного плану, який уряд має намір здійснити на Прилеглих островах (Ilhas Adjacentes).

Реалізація цього плану почалася на Мадейрі з будівництва доріг, яке нині активно просувається. Розпочато виконання дорожнього плану в округах Понта-Делгада (Тонкий мис, Ponta Delgada) та Ангра-ду-Ероїшму, а тепер на цьому острові мають розпочати гідротехнічні роботи. Отже, дотримуються порядку, який видається найбільш відповідним національним інтересам.

Відсоткова ставка за позиками, які Генеральній раді буде дозволено брати, не може перевищувати 4 %; ці позики підлягатимуть погашенню протягом двадцяти років і обліковуватимуться на поточному рахунку впродовж п’ятирічного періоду виконання робіт кожного етапу.

До складу Адміністративної комісії входитимуть особа з великим досвідом у державному управлінні, представник Генеральної ради, інженер-будівельник із визнаною компетентністю в проєктуванні гідротехнічних споруд і дипломований правник, який пройшов додатковий курс політико-економічних або економічних і фінансових наук. Їх призначатиме уряд; перший виконуватиме обов’язки голови, а останній — секретаря.

Виконавчим органом комісії буде директор-делегат — її член, інженер-будівельник. Роботу комісії контролюватиме старший інженер-інспектор Управління громадських робіт (Obras Públicas), який інформуватиме уряд про хід робіт і матиме повноваження від його імені заперечити проти будь-якого рішення, коли вважатиме це за доцільне.

Технічний, адміністративний і допоміжний персонал, необхідний для роботи служб, найматимуть за контрактом або за платню відповідно до чинного законодавства, за поданням комісії та зі схвалення міністерства.

Технічний персонал, зокрема члени комісії, зможе претендувати на посади в постійних штатах відповідних служб Міністерства громадських робіт і комунікацій (Ministério das Obras Públicas e Comunicações) на тих самих умовах, які декрет-закон № 26 117 від 23 листопада 1935 року встановив для контрактних службовців тимчасових штатів. Якщо ж ці особи вже належать до постійних або тимчасових штатів зазначеного міністерства, на них поширюються положення декрету-закону № 30 896 від 22 листопада 1940 року; час перебування у відрядженні при цій комісії зараховуватиметься їм для підвищення по службі та виходу на пенсію як час роботи у відповідних штатах.

Держава й Генеральна рада отримуватимуть відшкодування витрат на гідромеліоративні роботи через «збір за меліорацію і зрошення (taxa de beneficiação e rega)».

Проєкти гідромеліоративного освоєння ґрунтуватимуться на кадастрі земельних володінь, які отримають користь від робіт. Він складатиметься з агрологічного й парцельного плану в масштабі 1:2500 та кадастрового реєстру всіх володінь, яких стосуються роботи. Серед інших відомостей у ньому зазначатимуть нинішні валовий і чистий доходи кожного володіння та доходи, які виникнуть унаслідок виконання робіт, а також його нинішні й майбутні витрати або обтяження.

Кадастр і проєкт статуту відповідної асоціації водокористувачів (Associação de Regantes) будуть відкриті для ознайомлення та подання заперечень зацікавленими особами протягом 30 днів у громадському місці тієї парафії, до якої належать охоплені роботами землі.

Адміністративна комісія забезпечуватиме придбання або відчуження приватних земель і вод, а також будь-яких прав, що існували до початку відповідного освоєння. Крім того, вона домовлятиметься з адміністративними органами про придбання — шляхом безоплатної передачі, обміну або купівлі — належних їм земель, потрібних для виконання передбачених робіт.

Технічна місія, створена декретом-законом № 29 718 від 26 червня 1939 року, вважається ліквідованою; вона передасть Адміністративній комісії за описом придбані нею прилади, інструменти й матеріали.

Відразу після завершення робіт Адміністративна комісія забезпечить створення асоціації водокористувачів відповідної левади згідно із затвердженим статутом. Через публічні оголошення вона скличе водокористувачів на збори для обрання правління, якому належним протоколом передадуть споруди та статут. Цього питання стосується інший декрет, також опублікований у «Діаріу ду Говерну» (Урядовий вісник, Diário do Governo).

До асоціацій водокористувачів обов’язково входитимуть власники, узуфруктуарії, емфітевти, фідуціарії, орендарі-половинщики, орендарі та спільники щодо земель, які отримують користь від відповідних гідромеліоративних робіт.

Утримання та експлуатацію споруд, а також рішення асоціацій водокористувачів контролюватиме Адміністративна комісія, а після її ліквідації — Гідротехнічні служби (Serviços Hidráulicos), підпорядковані Генеральній раді автономного округу Фуншала.

Збір за меліорацію і зрошення, призначений для відшкодування витрат на гідромеліоративні роботи, становитиме фіксований щорічний платіж за гектар. Його розраховуватимуть за відсотковою ставкою не більш як 3 %, а розмір змінюватиметься відповідно до сільськогосподарського й економічного потенціалу земель; строк відшкодування становитиме 50 років.

Цей щорічний платіж є речовим обтяженням земельного володіння, а його суму можна стягувати разом із сільським податком на нерухомість, однак її зазначатимуть в окремому документі.

Витрати на експлуатацію та утримання кожної гідромеліоративної системи покриватимуть її користувачі коштом щорічного збору під назвою «експлуатація та утримання». Його розмір затверджуватимуть вищі органи залежно від робіт, які потрібно виконати або передбачити, заслухавши правління асоціації водокористувачів.

Використання зрошувальних вод у земельних володіннях, остаточно внесених до кадастру, є обов’язковим. Генеральна рада або асоціація, зі схвалення уряду, матимуть право відчужувати володіння, у яких ці води не використовують, за їхньою вартістю до виконання робіт із додаванням капіталізованої суми вже сплачених щорічних платежів.

Якщо в зоні, охопленій левадами із затвердженого плану, є незрошувані володіння й володіння, які вже зрошуються, воду розподілятимуть, як правило, з перевагою для ще незрошуваних володінь, власники, орендарі або орендарі-половинщики яких не мають води, яку можна було б економічно вигідно спрямувати на ці землі. Якщо воду левади можна одночасно використовувати для зрошення й виробництва електроенергії, таке використання не повинно завдавати шкоди режиму зрошення.

Після завершення будівництва гідроелектричних установок і відповідної загальної мережі організують експлуатацію продажу електроенергії на умовах оренди — на всьому острові або за зонами, якщо уряд не визначить іншого порядку. Основою торгів буде прогресивна орендна плата державі й Генеральній раді за розрядами, які буде встановлено в умовах конкурсу.

Повноваження, надані урядові згаданими вище положеннями, здійснюватиме міністр громадських робіт і комунікацій».

Отже, незабаром має розпочатися будівництво кількох левад, які продовжать грандіозну справу, започатковану багато століть тому й нині належну до найважливіших чинників процвітання цього округу.

XXI – Усталена термінологія

Усім відомо, і це було чітко наголошено на попередніх сторінках, що левади становлять основу мадейрського сільського господарства й один із найважливіших чинників економіки всього нашого архіпелагу. Вони також виконують інші важливі функції: постачають воду для всіх побутових потреб кільком тисячам людей, які живуть у місцевостях уздовж цих левад; дають рушійну силу для роботи багатьох водяних млинів; забезпечують незліченні громадські пральні водою, необхідною для їх використання протягом усього року. Саме так відбувається з повноводною левадою Піорнайш (Levada dos Piornais) на відтинку завдовжки понад десять кілометрів.

Уже понад чотири століття в усьому архіпелазі повсюдно вживають особливі терміни на позначення умов і засобів, властивих своєрідній мадейрській системі зрошення. Хоча сільське населення добре знає й щодня вживає їх, вони все ж незнайомі значній кількості міських жителів, а надто людям, які відвідують Мадейру лише ненадовго. Саме для них передусім призначено стислу «номенклатуру», або «термінологію», наших акведуків чи зрошувальних каналів, яку ми тут наводимо в загальних рисах.

Левади

Хоча про це вже йшлося, повторимо: левади — це вузькі канали, прокладені в ґрунті й зазвичай збудовані з міцної кам’яної кладки. Їхня ширина не сягає одного метра, а глибина лише зрідка перевищує п’ятдесят–сімдесят сантиметрів. Майже всі вони починаються в центральних районах острова; більшість бере воду з потоків, що течуть руслами річок. Деякі левади мають десятки кілометрів завдовжки. Витрата, або «об’єм», води. — Витрата, або «об’єм», води, що тече кожним акведуком, доволі мінлива, навіть якщо весь цей «об’єм» призначений для зрошення лише одного села. Ще більшою стає мінливість, коли спільний «об’єм» води, що проходить каналом, ділять на дві, три або чотири частини для поливу такої самої кількості різних сіл. Обсяг кожного потоку води для зрошення в одному пункті може приблизно становити від 12 до 30 літрів за секунду безперервної течії, тобто від 720 до 1800 пен. Є маловодні левади, придатні лише для певних культур, а є й повноводніші, водою яких можна однаково поливати будь-які культури.

Витік левади — так називають місця, де вона бере початок, або точки її сполучення з іншими акведуками, а також муровані чи глиняні стінки, що утворюють самі левади. Колись на Мадейрі «водозабором» називали місце, де били джерела, або «виходи» води.

Жолоб левади (caixa da levada) — це сам акведук, без урахування потоку води, що ним тече.

Бортик левади (mainel) — так називають стінки левади, а особливо ту їхню частину, що виступає над прилеглою поверхнею землі.

Стежка вздовж левади (esplanada) — вузька стежка, яка зазвичай пролягає впритул до левади й паралельно їй майже по всій довжині. Нею переважно користуються як проходом і дорогою мешканці околиць.

Розподільна камера — деякі акведуки несуть значний потік води, який належить поділити між двома, трьома або чотирма відгалуженнями чи другорядними акведуками для зрошення в різних місцях. Його точно розподіляють у спеціально призначеному для цього місці, що має назву «розподільна камера».

Тунелі — на Мадейрі так називають невеликі тунелі або вузькі підземні проходи, призначені для прокладання акведуків. Найважливіші з них — Старий тунель Старої левади Рабасал (Furado Velho da Levada Velha do Rabaçal), завдовжки 450 метрів, і Новий тунель Нової левади Рабасал (Furado Novo da Levada Nova do Rabaçal), завдовжки 800 метрів; існують також інші, значно коротші.

Відгалуження — коли потік води ділять для зрошення в різних місцях, кожну з цих частин називають «відгалуженням»; іноді воно своєю чергою може поділятися далі.

Шлюзи — цю назву зберігають невеликі «затвори», влаштовані в бортиках або стінках акведуків для випуску води в місцях, де проводять зрошення.

Черговість поливу — у ширшому значенні під цим розуміють увесь період зрошення, який зазвичай триває від квітня або травня до кінця вересня. У вужчому значенні так називають проміжок часу між поливом ділянки та її наступним поливом. Кількість днів у цьому проміжку для кожної левади зазвичай не змінюється, однак відрізняється залежно від левади: кожна черговість поливу становить від п’ятнадцяти до тридцяти днів. У деяких випадках черговість поділяють на «малу» й «велику».

Вислів «рік черговості поливу» означає право землеробів зрошувати свої землі протягом усього року, тобто впродовж звичайного поливного сезону, на підставі укладених ними договорів оренди води державних або приватних левад. Коли кажуть, що сільська нерухомість «має одну годину води в п’ятнадцятиденній черговості», це означає, що її власник має право протягом звичайного поливного сезону зрошувати цю нерухомість раз на п’ятнадцять днів упродовж однієї години.

Ереу

“

«Нині, — повідомляє нам 1873 року видатний коментатор “Туги за рідною землею” (Saudades da Terra), — так на острові Мадейра називають власника будь-якої частки води в леваді, але первісно це був землероб або орендар-половинщик (colono), який обробляв зрошувані землі». Хоча доктор Азеведу повідомляє, що цей термін в аналогічному значенні вживали й у континентальній Португалії, ми не знаходимо його в сучасних словниках мови. Нам видається, що сьогодні його в зазначеному значенні вживають лише на цьому архіпелазі.

Як уже зазначалося вище і як видно з різних законодавчих актів, на Мадейрі існує кілька юридично оформлених об’єднань ереу (heréu, власник частки води левади). Їх утворюють власники води левад, а власне управління здійснює «комісія», яку обирають самі ереу. Кожна з найважливіших левад має власне автономне управління, незалежне від інших левад. Уже в офіційному документі 1485 року трапляється термін «ереу» в тому самому значенні, яке йому надають сьогодні.

Суддя левади

Протягом століть держава вважала себе єдиним власником вод, призначених для спільного користування землеробами. Керівництво всіма службами, пов’язаними із цими водами, належало донатаріям, генерал-губернаторам, а також губернаторам і генерал-капітанам. Для цього вони призначали «суддю», якого зазвичай обирали серед шанованих представників нашого суспільства. Ереуші поступово звільнилися від цієї опіки й набули права власності на води, після чого почали призначати адміністративні комісії. Закон надав цим комісіям автономію та власну правосуб’єктність за умови дотримання певних положень. Зайве казати, що цей режим стосується лише приватних левад, адже державними левадами, які існують трохи понад століття, управляють відповідні управління громадських робіт.

Сакади

Так зазвичай називають «стінки» з каміння та грудок глини, споруджені поперек водотоків. Вони дають змогу потай відводити воду на прилеглі до цих водотоків землі ще до того, як вона потрапить до акведуків, і таким чином зменшують водність левад.

Террал

Цей термін був відомий, а подекуди відомий і досі, як назва внеску, що його мав сплачувати кожен ереу для покриття витрат на утримання левад та оплату праці їхнього персоналу. Орендар води, який не був ереу, не сплачував «террал», але вносив на ту саму мету невелику суму, яку називали «вігією».

У зрошувальних роботах дуже часто вживають такі терміни: турнадору (tornadouro, місце, де зрошувальна вода входить на поле) — місце, де потік води надходить на зрошувані землі або в оброблювані «борозни»; доглядачами левад називають людей, відповідальних за розподіл води для зрошення між різними земельними ділянками; а джерельцями — невеликі водні джерела, що виходять на поверхню ґрунту.

Доглядачі

Протягом зрошувального періоду кілька осіб постійно обходять береги левад, щоб вода могла вільно текти, очищаючи акведук від будь-яких перешкод, які заважають її проходженню.

XXII — Левади й ліси

Хоч, можливо, і дещо гіперболічно, проте доволі мальовничо десь сказано, що «дерева — матері левад», — так висловлено тісний зв’язок між лісовою рослинністю та джерелами, що живлять акведуки, які використовують для зрошення на Мадейрі. Цей тісний взаємозв’язок є найпростішою істиною, яку визнають навіть найскромніші землероби, і втілює очевидну потребу сприяти інтенсивному відновленню лісів та підтримувати його, особливо на вершинах гірських пасом і передусім поблизу витоків відповідних джерел. Тому щоразу, коли випадає нагода говорити про «левади», неодмінно слід згадати про вагомий і неоціненний внесок лісів у водні потоки, які утворюють ці «левади».

Загальновідомо, що вкриті деревами височини значною мірою сприяють утворенню туманів, конденсації роси й випаданню дощів, а весь лісовий покрив можна вважати одним із найпотужніших засобів притягування дощових вод, які надають родючості краю. Це метеорологічне явище легко спостерігати на Мадейрі, попри обмежену площу острова — вісімсот квадратних кілометрів.

Необхідне збереження води, її поступове просочування крізь ґрунт і рівномірний розподіл по схилах та косогорах значною мірою забезпечує благотворне існування лісів. Так живляться джерела й витоки та утворюються рясні й дорогоцінні водні запаси. Інакше дощова вода перетворювалася б на більш або менш повноводні потоки, завдавала б величезної шкоди прилеглим землям, а потім губилася б у кам’янистих руслах річок.

Завдяки більш-менш регулярному й рівномірному розподілу дощової води, якому сприяє збереження великих лісових масивів, не лише запобігають частому змиванню значних площ орної землі, як уже сказано, а й закріплюють та зміцнюють чимало вже оброблених ділянок із цінною сільськогосподарською продукцією. Без загат, що стримували б зливові води, вони знищили б ці землі своїм нестримним потоком. Безперечно, це неоціненна, хоч і непряма, користь, яку ліси приносять найважливішій і найпоширенішій галузі господарства Мадейри, водночас запобігаючи незліченним збиткам.

Багаторічний досвід незаперечно доводить, що водність левад зменшується прямо пропорційно до знищення лісів. Щоправда, сприятливі кліматичні умови й освоєння нових джерел частково компенсували цю прикру втрату, але лихо триває й загрожує страхітливо поглибитися. Ніхто не може сумніватися, що з часом, якщо вже традиційний вандалізм не припиниться, обсяг зрошувальних вод скоротиться до вельми обмежених розмірів. Це глибоко вразить сільське господарство, з якого живе сімдесят відсотків населення Мадейри, і неминуче спричинить значний та, можливо, непоправний дисбаланс у всій економіці архіпелагу.

Отже, коли хтось, нехай навіть у мільйонний раз, порушує «стару-престару», але завжди нову й актуальну тему заліснення наших гір, це не є ані недоречною настирливістю, ані зайвим повторенням.

Суворі каральні заходи, які уряд метрополії вживав для боротьби зі знищенням лісів цього острова, сягають давніх часів. Найдавнішим відомим документом є королівський указ Жуана II від 1493 року; за ним оприлюднили й інші законодавчі акти, зокрема відомий Лісовий статут (Regimento das Madeiras) 1515 року, який уже називали справжнім «Лісовим кодексом Мадейри». Деякі з цих указів містять прямі положення про користь, яку ліси приносять джерелам, і передбачають постійне збереження цих витоків для важливих потреб зрошення. Згодом ухвалювали й інші заходи, зокрема королівський указ Жуана IV від 12 січня 1641 року, у якому надзвичайно суворо засуджено вкрай шкідливий звичай «щораз більше виснажувати наші гори постійними й дедалі масштабнішими вирубуваннями лісів, завдаючи шкоди необхідній конденсації атмосферної вологи, режиму опадів і, відповідно, водності левад та джерел».

Ми не розглядаємо благотворного впливу лісів на різні аспекти клімату, їхнього використання як палива, корму й сировини для певних галузей промисловості, а також інших корисних способів застосування, оскільки це не стосується окремої теми цього розділу.

XXIII — Законодавство та бібліографія

Для тих, хто бажає докладніше ознайомитися з цією темою — настільки важливою для нашого краю акведуків і джерел, води яких використовують для зрошення, — ми лише побіжно окреслили її тут, а тепер коротко згадаємо основні законодавчі акти й найвідоміші праці, що безпосередньо стосуються цього питання та містять вельми цінні матеріали для його вивчення:

З усіх наведених законодавчих актів фундаментальними засадами, що становлять справжні органічні закони життя левад, слід вважати королівські грамоти 1493, 1515 і 1563 років та декрети 1841 і 1888 років, від 20 квітня 1914 року, 14 лютого 1931 року й 21 жовтня 1943 року. Водночас решта актів також містять цінні матеріали для тих, хто бажає ширше ознайомитися з цією важливою темою.

Серед опублікованих праць про левади Мадейри три особливо вирізняються порівняно значним обсягом, цілковитою неупередженістю та визнаною фаховістю. Жодна з них не є комплексним дослідженням: їхні автори розглядали тему лише з певного вузького погляду й не мали наміру вивчити її вичерпно, а прагнули тільки викласти те конкретне питання, яким хотіли зайнятися. Проте безсумнівно, що всі ці праці містять цінні дані й відомості, необхідні для будь-якого майбутнього дослідження. Ось вони: «Подання урядові щодо зрошувальних вод на Мадейрі» (Representação dirigida ao Governo acerca das águas de irrigação na Madeira) від голів різних об’єднань ереушів, укладене доктором Кіріну Авеліну де Жезушем і видане 1897 року як брошура обсягом 34 сторінки; «Загальний план розподілу вод левади Серра-ду-Фаял» (Plano Geral de distribuição das águas da Levada da Serra do Faial) інженера Адріану Аугушту Трігу — том на 138 сторінок, виданий 1911 року; «Про води в португальському цивільному праві» (Das águas no Direito Civil Português) доктора Гільєрмі Алвіша Морейри, видана 1920 року, де міститься розлога глава 21 під назвою «Набуті права на води й левади на Мадейрі» (Os direitos adquiridos sobre as águas e levadas na Madeira).

Надання концесій або присудження підрядів на левади, поширення на Мадейру водного режиму материкової Португалії та проєкти продажу цих левад спричинили тривалі й запеклі дискусії у фуншальській пресі, у яких політичні пристрасті, інтереси й ненависть відіграли чималу та прикру роль. Проте безсумнівно, що ці статті, яких було близько ста, містять цінні матеріали для тих, хто захоче докладно описати етапи, які пройшло управління мадейрськими левадами.

Особливо варто звернутися до газети «Діаріу ду Комерсіу» (Diario do Comercio) за серпень і вересень 1896 року; «Діаріу ду Комерсіу» за березень, квітень, серпень, вересень і жовтень 1897 року та квітень 1898 року; «Діаріу Популар» (Diário Popular) за липень, серпень і листопад 1897 року та квітень, травень і липень 1898 року; «Діаріу ді Нотисіаш» (Diário de Noticias) за травень 1897 року та квітень і травень 1898 року; а також «Коррейю ду Фуншал» (Correio do Funchal) за січень і лютий 1897 року. Численні статті фуншальської преси про проєкт продажу левад 1916 року, опубліковані в лютому й березні того самого року, було зібрано в томі на 196 сторінок під назвою «Преса і три проєкти» (A Imprensa e os três projectos).

На шпальтах газети «У Жорнал» (Газета, O Jornal), під загальною назвою «Найважливіша проблема» (Problema Máximo), ми опублікували серію статей, у яких обстоювали потребу збудувати ще кілька левад, зберігати й удосконалювати наявні та освоювати нові джерела, щоб збільшити обсяг відповідних водних потоків.