Холера-морбус у 1856 і 1910 роках

У пам’яті багатьох і досі живі, а в місцевій традиції міцно закарбувалися спогади про те, яким було це жахливе лихо, що спустошувало наш архіпелаг від липня до жовтня 1856 року й забрало життя близько десяти тисяч його мешканців.

Холера-морбус лютувала в Лісабоні, а в районі Белен (Вифлеєм, Belém) епідемія набула надзвичайної сили. Там стояв 1-й піхотний полк (Regimento de Infantaria n.º 1), який центральний уряд через злочинну необачність відправив на Мадейру. Полк прибув удень 28 червня, одразу висадився й розмістився в колишньому монастирі святого Франциска Ассізького (Convento de São Francisco). 2 липня полк перевели до колегії святого Івана Богослова (Colégio de São João Evangelista), де почали розпаковувати тюки й багаж. Саме тоді серед кількох рядових цього полку з’явилися перші випадки холери. Першим захворілим мадейрцем став моряк на ім’я Мануел Родрігіш (Manuel Rodrigues), який мешкав поблизу монастиря святого Франциска Ассізького й контактував із кількома солдатами 1-го піхотного полку.

Епідемія почала стрімко поширюватися, передусім у районі Санта-Марія (Пресвята Діва Марія, Santa Maria), а згодом охопила все місто й швидко перекинулася на приміські та сільські парафії (freguesias). Це вже була пожежа, що палала повсюди. Найбільшої сили епідемія досягла 31 липня: протягом 24 годин у межах міста вона забрала життя 162 наших співвітчизників.

За межами Фуншала епідемія вперше виявилася в парафії Понта-ду-Паргу (Мис Пагра, Ponta do Pargo) 11 липня, а в Машику (Machico) — 14 липня; потім вона послідовно охопила решту парафій, хоча в деяких із них смертність була дуже низькою. Найбільше хворих прийняла лікарня Братства милосердя (Hospital da Misericórdia). У деякі дні госпіталізувати хворих на холеру було неможливо: така величезна кількість недужих заповнювала палати й усі приміщення, де лише знаходилося місце, щоб кинути солом’яний матрац. Військову лікарню та будівлю притулку для жебраків (Asilo de Mendicidade) пристосували для лікування хворих на холеру, а в парафіях Санту-Антоніу (святий Антоній Падуанський, Santo António), Рибейра-Брава (Бурхлива річка, Ribeira Brava), Машику, Понта-ду-Сол (Мис Сонця, Ponta do Sol) та інших відкрили тимчасові лікарні.

Як зазначено в одному офіційному звіті, якщо в муніципалітеті (concelho) Фуншала епідемія здавалася страхітливою через спричинене нею спустошення, то в сільських муніципалітетах її жахи подвоювалися: крім величезної кількості жертв, населення потерпало від голоду й не мало ані лікарів, ані ліків для допомоги хворим. Стан зневіри, страждання й нужди, до якого дійшли ці муніципалітети, був справді невимовним. Багато хворих помирали через цілковиту відсутність медичної допомоги, інші згасали від нестачі їжі. Більшість тимчасових лікарень перебували в жахливому стані, і всім їм бракувало найнеобхіднішого. Хворі лежали на підлозі на поганих солом’яних матрацах; нерідко там разом перебували чоловіки й жінки, живі й мертві. З огляду на це влада постановила, щоб технічні помічники Бранку (Branco) і Бранд (Brand) об’їхали острів, доправляючи ліки та іншу допомогу хворим на холеру. Зробити більше, ніж було зроблено, не було можливості. За офіційними даними, холера забрала життя 7041 особи, однак завжди стверджували, що від епідемії померло приблизно десять тисяч людей. У муніципалітеті Фуншала померло 2014 осіб: 311 у парафії кафедрального собору Фуншала (Sé), 519 у Сан-Педру (São Pedro), 376 у Санта-Марія-Майор (Пресвята Діва Марія, Santa Maria Maior), 69 у Сан-Рокі (São Roque), 129 у Сан-Мартинью (São Martinho), 315 у Санта-Лузія (Santa Luzia), 214 у Санту-Антоніу, 83 у Монті і 88 у Сан-Гонсалу (São Gonçalo).

Серед сільських парафій найвищу смертність зареєстрували в Понта-ду-Паргу — 328 померлих, Машику — 319, Камара-ді-Лобуш (Тюленяче лігво, Câmara de Lobos) — 393, Кампанаріу (Campanário) — 206, Понта-ду-Сол — 281, Табуа (Рогіз, Tabua) — 161, Серра-д’Агуа (Serra d’Água) — 143, Понта-Делгада (Тонкий мис, Ponta Delgada) — 409, Сан-Вісенті (святий Вікентій Сарагоський, São Vicente) — 307, Ештрейту-ді-Камара-ді-Лобуш (Estreito de Câmara de Lobos) — 139 тощо. У лікарні Братства милосердя померло 619 осіб, у лікарні Санту-Антоніу — 119, а в лікарні притулку — 63.

У статті, присвяченій цивільному губернаторові (governador civil) Антоніу Рожеріу Громішу Коусейру (António Rogério Gromicho Couceiro), ми висвітлимо справді провіденційну діяльність цього урядовця на Мадейрі та велику вдячність, яку острів має відчувати до нього за видатні послуги, надані всьому архіпелагу. Тут ми також хочемо згадати доктора Антоніу да Луш Піту (António da Luz Pita), який був представником ради охорони здоров’я королівства (reino, тобто материкової Португалії). Перебуваючи в Лісабоні як депутат від цього острова, він негайно відплив до Фуншала на військовому пароплаві «Мінделу» (Mindelo), доставивши допомогу, яку центральний уряд надіслав без зволікань. Його супроводжували кілька лікарів, які прибули з материка надавати медичну допомогу на острові. Ця перша допомога складалася з великої кількості ліків, численного одягу, ліжок, матраців тощо, а також кредиту в розмірі шести конту (conto, мільйон рейсів) рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс); згодом надійшли нові щедрі партії допомоги. Лікарі виявили надзвичайну самовідданість; жертвами епідемії стали троє мадейрських лікарів та один англієць — доктор Росс (Ross).

Ми зайшли б надто далеко, якби захотіли докладніше розглянути інші подробиці й детальніші відомості про жахливу епідемію, що спустошила цей архіпелаг у 1856 році.

Той, хто бажає докладніше ознайомитися з цією темою, може звернутися до другої частини офіційного звіту, опублікованого 1866 року, та до статей, надрукованих у «Ералду да Мадейра» (Вісник Мадейри, Heraldo da Madeira) у жовтні 1908 року.

Холера 1910 року. Епідемія холери, що спалахнула у Фуншалі в жовтні 1910 року, навіть віддалено не набула масштабів холери-морбус 1856 року. Хоча обидві епідемії тривали приблизно однаково довго, кількість хворих і померлих від них дуже різнилася. За офіційними даними, епідемія 1856 року забрала життя 7041 особи, а епідемія 1910–1911 років — лише 556. Можливо, хвороба була менш вірулентною, проте таку різницю в смертності слід передусім пояснювати засобами, застосованими для подолання епідемії. Часи докорінно змінилися; засоби, якими наука володіла в ці дві епохи, були цілком різними й не допускали навіть найменшого порівняння. Нині й офіційні органи, і сільське населення значно краще розуміють свої обов’язки; гігієна, особливо у великих населених пунктах, уже не порожнє слово, а її правил із певною суворістю дотримуються, передусім під час епідемічних захворювань. Усе це значною мірою сприяло тому, що холера 1856 року, про яку досі згадують із таким жахом, і холера 1910 року настільки різнилися за рівнем зараження, поширенням і заподіяними спустошеннями. Нам також надзвичайно пощастило, що різні служби боротьби з епідемією очолив видатний лікар. Як учений і визначний бактеріолог, людина з винятковими організаторськими здібностями, рідкісною розважливою енергією, безмежною самовідданістю та завзяттям і водночас безперечним моральним авторитетом, він у цю згубну добу, за таких тяжких і гнітючих обставин, надав нашому краю послуги, які ніколи не можна забути. Його шановане ім’я назавжди пов’язане з історією нашого архіпелагу й стоїть поряд з іменами тих, хто найбільше заслужив визнання та вдячність його жителів.

Першими випадками, які привернули увагу лікарів, стали захворювання двох сестер, що мешкали поблизу Пайола (Пороховий склад, Paiol): одна захворіла 20 жовтня 1910 року, друга — 23-го числа того самого місяця, а 4 листопада померла. Негайно вжили належних запобіжних заходів: ізолювали помешкання, провели дезінфекцію та медичний огляд осіб, що контактували з хворими, тощо. Після цього виявили ще два випадки на вулиці Імператриці дони Амелії (Rua da Imperatriz Dona Amélia), а згодом почали реєструвати нові випадки в різних частинах міста. Незабаром хвороба з’явилася в Камара-ді-Лобуш (Câmara de Lobos), Машику (Machico) та інших місцевостях. Населення почало тривожитися, а найвища влада округу (distrito), глибоко стурбована поширенням хвороби, 17 листопада скликала Консультативну раду з питань гігієни (Junta Consultiva de Higiene). Тоді було вжито енергійніших і дієвіших заходів; водночас влада наполегливо домагалася від центрального уряду надзвичайних заходів і надсилання необхідних ресурсів, яких на Мадейрі не було.

Центральний уряд надіслав на Мадейру доктора Жозе Алфреду Мендіша де Магальяйнша (José Alfredo Mendes de Magalhães), наділивши його надзвичайними повноваженнями як верховного комісара республіки. Він надав чудові послуги й протягом усього перебування серед нас незмінно виявляв щире прагнення дієво сприяти припиненню епідемії. На заслужене вшанування цих заслуг у Муніципальній палаті (Câmara Municipal) цього муніципалітету (concelho) на його честь провели урочисте засідання. Тоді йому надали звання почесного муніципального громадянина та почесного громадянина Фуншала, а в парадній залі ратуші відкрили його портрет. Крім надзвичайних асигнувань на покриття великих витрат, пов’язаних із боротьбою проти епідемії, уряд також надіслав військовий контингент через обґрунтоване побоювання порушень громадського порядку.

Однак найдоцільнішим заходом уряду метрополії стало прибуття доктора Карлуша Франси (Carlos França), який приїхав до Фуншала 22 листопада. Після кількох днів лабораторної роботи та інших необхідних досліджень він узяв на себе загальне керівництво санітарними службами й боротьбою з лихом, що загрожувало спустошити весь острів. Від самого початку він виявив не лише безпомилкове розуміння потрібного напряму дій і безперечну компетентність, а й палке завзяття та найщирішу відданість у виконанні численних обов’язків, покладених на нього під час такої тяжкої й небезпечної місії. З материкової Португалії прибули сім лікарів, кілька медбратів і аналітик із Бактеріологічного інституту Камари Пештани (Instituto Bacteriológico Câmara Pestana). Разом із лікарями Мадейри вони надали вагому допомогу й засвідчили справжню самовідданість у виконанні доручених їм обов’язків.

Лікарні для хворих на холеру діяли в лазареті Гонсалу Айріш (Lazareto de Gonçalo Aires), а також у парафіях (freguesias) Санту-Антоніу (Santo António), Камара-ді-Лобуш, Рибейра-Брава (Бурхлива річка, Ribeira Brava), Санта-Круш (Святий Хрест, Santa Cruz) і Машику.

Епідемія лютувала в муніципалітетах Фуншал, Санта-Круш, Машику, Камара-ді-Лобуш, Понта-ду-Сол (Мис Сонця, Ponta do Sol) і Порту-Санту (Свята гавань, Porto Santo), але не зачепила парафій Мадалена, Серра-ді-Агуа (Serra de Água), Куррал-даш-Фрейраш (Загорода черниць, Curral das Freiras), Санту-да-Серра та всього муніципалітету Кальєта (Бухточка, Calheta), за винятком Фажан-да-Овелья (Овеча фажан, Fajã da Ovelha), де було лише два випадки. Не постраждали також усі тринадцять парафій північного узбережжя Мадейри. Кількість померлих за муніципалітетами становила: 210 у Фуншалі, 161 у Камара-ді-Лобуш, 71 у Понта-ду-Сол, 75 у Машику, 26 у Санта-Круш і Порту-Санту; загалом — 556.

Ми зайшли б надто далеко, якби докладно описували, як було організовано й виконано роботу різних санітарних служб; і ще далі — якби хотіли окремо розповісти про численні епізоди й обставини, гідні особливої згадки, але такі, що не вміщуються в межі цієї статті. Тому, хто прагне це зробити, досить звернутися до блискучої й докладної праці доктора Карлуша Франси під назвою A Epidemia Cholerica da Madeira 1910-1911. Relatorio apresentado ao ministro do interior, де він знайде все, що може становити інтерес щодо цього згубного періоду історії Мадейри.