Фуншальський притулок для жебраків

Кілька місяців 1846 і 1847 років, коли цей острів спіткала жахлива торговельна й сільськогосподарська криза, а голод особливо гостро відчувався в багатьох парафіях Мадейри, стали відомі як «рік голоду». Місцева традиція й досі виразно зберігає пам’ять про той лиховісний час. Книжка на 300 сторінок, видана 1848 року під назвою «Збірка документів про голодну кризу, яку пережили острови Мадейра та Порту-Санту в 1847 році» (Collecção de documentos relativos á crise da fome por que passaram as Ilhas da Madeira e Porto Santo no anno de 1847), докладно розповідає про лихо, що тоді спіткало архіпелаг. (Див. Голод на Мадейрі 1847 року).

Бідняки й жебраки юрмилися на центральних і найлюдніших вулицях міста, являючи сумне й гнітюче видовище як місцевим жителям, так і чужоземцям. Радник (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Жозе Сілвештрі Рібейру (José Silvestre Ribeiro), який у жовтні 1846 року очолив управління округом (distrito), зіткнувся з цією страшною кризою, що поступово набувала дедалі тривожніших і загрозливіших масштабів. Про те, що тоді зробив цей благодійний губернатор, красномовно свідчать сторінки згаданої вище книжки.

Одним із засобів, до яких Сілвештрі Рібейру вдався, щоб пом’якшити тяжкість цієї кризи, було створення притулку. На щастя, він існує й досі: це не лише один із наших найкорисніших благодійних закладів, а й пам’ятний стовп (padrão) невмирущої слави, що засвідчує заслуги його засновника. 10 березня 1847 року славетний губернатор розпорядився розмістити значну кількість жебраків обох статей і різного віку в складі, що належав Державній скарбниці (Fazenda Nacional) й виходив на колишню вулицю Моштейру-Нову (вулиця Нового монастиря, Rua do Mosteiro Novo) та вулицю Мединаш (Rua dos Medinas). Перед цим Муніципальна палата (Câmara Municipal) наказала провести там необхідні ремонтні роботи для тимчасового розміщення людей. Так було засновано притулок, який цього разу не повторив долі подібних закладів, створених у нас раніше, і вже налічує шістдесят два роки плідного й корисного існування.

Радник Жозе Сілвештрі Рібейру доручив тимчасове керівництво й управління новим притулком комісії Святого дому милосердя (Santa Casa da Misericórdia, благодійне братство). Вона також мала розробити проєкт статуту, що регулював би внутрішню діяльність цього благодійного закладу; перед тим благодійний губернатор забезпечив кошти на утримання підопічних. Незабаром з’ясувалося, що будинок на вулиці Моштейру-Нову не відповідає меті, для якої його пристосували. Тоді Сілвештрі Рібейру домігся від Муніципальної палати передачі закритого монастиря святого Франциска Ассізького (Convento de São Francisco) і за кілька днів із дивовижною діяльністю перетворив колишню монастирську оселю на приміщення, придатне для розміщення кількох сотень нужденних і жебраків.

27 березня, через кілька днів після заснування притулку, цивільний губернатор (governador civil) у супроводі представників різних органів влади та інших офіційних осіб, що утворили урочисту процесію, особисто перевів близько 400 підопічних до нових приміщень, підготовлених у монастирі святого Франциска Ассізького. На колишній площі Конституції (Praça da Constituição) всім біднякам подали щедрий обід, під час якого Жозе Сілвештрі виголосив проникливу й красномовну промову, що глибоко зворушила численних слухачів. Тоді було призначено Адміністративну комісію (Comissão Administrativa) нового притулку. До її складу ввійшли діоцезальний єпископ дон Жозе Шав'єр де Сервейра е Соза (José Xavier de Cerveira e Sousa), Фіделіу де Фрейташ Бранку (Fidélio de Freitas Branco), Северіану Алберту Ферраш (Severiano Alberto Ferraz), Вісенті де Бріту Коррейя (Vicente de Brito Correia), Антоніу Машаду Кота (António Machado Cota), дон Жоржі да Камара Лемі (D. Jorge da Câmara Leme) та Карлуш Бленді (Carlos Blandy).

Притулок лише кілька місяців містився в монастирі святого Франциска (Convento de São Francisco). Усе свідчило на користь того, щоб остаточно розмістити його в будинку, який Муніципальна палата спеціально звеліла спорудити для цієї мети 1837 року. Переїзд відбувся в грудні 1847 року й приніс значну матеріальну користь мешканцям притулку, а також забезпечив належну роботу всіх служб цієї благодійної установи. Саме час коротко розповісти про історію цієї будівлі. Як ми вже зазначали, її спорудили 1837 року, але первісного призначення вона так і не отримала. На засіданні палати 2 липня 1841 року ухвалили, що будинок Ангуштіаш (будинок Матері Божої Болісної, Casa das Angústias) слугуватиме громадською в’язницею, виправним домом і приміщенням судів, якщо це схвалить центральний уряд; однак уряд не ухвалив із цього питання жодного рішення. Руйнівна повінь (aluvião) 24 жовтня 1842 року завдала значної шкоди будівлі на площі Пелоурінью (площі Ганебного стовпа, Largo do Pelourinho), де містилися ратуша, муніципальна бібліотека та Адміністрація муніципалітету (Administração do Concelho, місцева установа центральної влади). Тому палата вирішила перевести ці установи до будинку Ангуштіаш після необхідних перебудов; переїзд відбувся приблизно в середині 1843 року. Минуло лише два роки, і Муніципальна палата ухвалила нове рішення: перевести свої установи до будинку на Соборній площі (Largo da Sé), де тоді була в’язниця, а її перенести до будинку Ангуштіаш. Для нового розміщення установ у цій будівлі провели дуже значні роботи, на які витратили великі суми.

Унаслідок політичних подій, спричинених революцією Марії да Фонті (Maria da Fonte), Муніципальну палату Фуншала 25 червня 1846 року розпустили й замінили Адміністративною комісією (Comissão Administrativa). Вона не визнала рішень попередньої палати й у липні того ж року постановила використовувати будинок Ангуштіаш не як в’язницю, а для розміщення ратуші. Її вдруге перевели туди, і вона залишалася там до листопада 1847 року.

3 грудня того року палата вирішила тимчасово передати будинок Ангуштіаш адміністративній комісії Притулку для жебраків; 8 числа того самого місяця й року притулок остаточно розмістили в цій будівлі.

Передачу 1848 року оголосили остаточною на засіданні Муніципальної палати 29 травня 1913 року. Це рішення підтвердила Генеральна рада округу (Junta Geral) листом від 21 червня того ж року.

Епідемія холери, що 1856 року забрала на Мадейрі життя близько десяти тисяч людей, залишила сиротами й без опіки багато сотень дітей, яким конче потрібно було знайти належний притулок і захист. Губернатор Громішу Коусейру (Gromicho Couceiro), який у той тяжкий час надав Мадейрі особливо значні послуги, після необхідного ремонту пристосував кілька приміщень закритого монастиря святого Франциска (Convento de São Francisco) для притулку, призначеного винятково для дітей. Керівництво ним доручили Адміністративній комісії притулку для жебраків (asilo de mendicidade). Згодом обидва притулки об’єднали, звідки й походить назва закладу в Ангуштіаш — Фуншальський притулок для жебраків і сиріт.

Обидва притулки об’єднали приблизно в середині 1862 року, головно через брак коштів для окремого утримання цих двох благодійних закладів.

Притулок був зобов’язаний цивільному губернаторові Жасінту Антоніу Пердігану (Jacinto António Perdigão) такими значними послугами, що після радника Сілвештрі Рибейру (Silvestre Ribeiro) той став одним із його найвидатніших доброчинців. Цей благодійний заклад не мав власного майна й існував винятково завдяки громадській доброчинності, через що керувати ним було складно, а його майбутнє залишалося під загрозою. Губернатор Пердіган об’єднав різні надходження від ліквідованих братств і змусив Муніципальну палату Фуншала сплатити борг притулкові, створивши для нього постійний фонд. Однак спершу закладові потрібно було надати правосуб’єктність: для цього уклали статут, який затвердив центральний уряд. Цей статут, датований 24 березня 1866 року, став першим установчим актом притулку. Початковий фонд притулку, створений Пердіганом 1864 року, становив п’ять конту (conto, мільйон рейсів) у державних боргових паперах. Невдовзі губернатор додав до нього право власності на значну кількість годин води (horas de água, право на зрошувальну воду, виміряне годинами подачі) з левад (levada, зрошувальний канал) Крузінья (Levada da Cruzinha), Серра (Гірська левада, Levada da Serra) та Сан-Жоржі (левада святого Юрія, Levada de São Jorge). Завдяки наполегливим зусиллям того самого губернатора 1866 року притулок мав 7 250 000 рейш (реал, real, мн. réis; давня португальська грошова одиниця, 1000 рейш = 1 мілрейс) у державних облігаціях, які давали щорічний дохід у 239 250 рейш. До 1870 року цей фонд у державних боргових паперах зріс до 9 450 000 рейш.

Доходи притулку за фінансовий рік 1869–1870 становили 3 250 000 рейш, а наступного року — 4 142 000 рейш. Протягом наступних десяти років вони не зростали, а часом навіть зменшувалися.

Серед великих доброчинців притулку не слід забувати й графиню де Рибейру-Реал (condessa do Ribeiro Real), яка заповіла цьому благодійному закладові садибу Ежмералду (Quinta Esmeraldo), розташовану в парафії (freguesia) Сан-Мартинью (святий Мартин Турський, São Martinho), та частину меблів із палацу Сан-Педру (палац святого апостола Петра, Palácio de São Pedro). Загальна вартість цього майна становила близько 300 конту. Графиня де Рибейру-Реал, дочка другого графа де Карвальял (див. цю статтю), померла в цьому місті 29 липня 1921 року.