Психіатричні лікарні

В архіві палати цього міста ми знайшли згадку про прохання, з яким 1493 року звернувся сенат (senado, міська рада) Фуншала щодо спорудження Тронку — так тоді називали будинок для утримання психічнохворих. Ми вважаємо, що уряд метрополії або великомагістерство ордену Христа (Ordem de Cristo) не задовольнили цього прохання. Нам також невідомо, де могли утримувати нещасних, уражених психічною хворобою, особливо бідних і знедолених, якщо взагалі існував будинок, спеціально призначений для цієї гуманної мети.

Регламент (regimento) Цивільної лікарні Фуншала (Hospital Civil do Funchal), укладений 1816 року, був для свого часу чудовою і надзвичайно докладною працею, яка подекуди заглиблювалася в зайві деталі та подробиці. Однак у ньому зовсім не згадано про госпіталізацію чи утримання психічнохворих, і це дає нам підстави припускати, що тоді їх туди не приймали. Те саме стосується регламенту 1834 року. Лише в положенні 1844 року ми вперше знаходимо пряму вимогу мати «кілька надійно замкнених кімнат для божевільних, які мають бути відокремлені від інших лікарняних палат...». До спорудження психіатричної лікарні Камара Пештана (Manicómio Câmara Pestana) бідних психічнохворих утримували в прибудовах лікарні, а нелюдяне ставлення до них з боку санітарів і прислуги цієї лікарні стало в нас притчею.

Радник (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Жозе Сілвештрі Рібейру (José Silvestre Ribeiro), який, очолюючи адміністрацію цього округу (distrito), прагнув задовольнити всі суспільні потреби, надіслав офіційного листа Адміністративній комісії (Comissão Administrativa) Святого дому милосердя (Santa Casa da Misericórdia, благодійне братство). Він виклав причини, що спонукали спорудити належну будівлю для госпіталізації психічнохворих, і пообіцяв усіляко сприяти здійсненню цього важливого поліпшення. Із заснуванням психіатричної лікарні сталося те саме, що й із перенесенням старої в’язниці, спорудженням причалу, молу Понтинья (Маленький мис, Pontinha), театру та ринку фруктів і городини: усе це було обов’язковими темами місцевої преси, особливо під час виборів або тоді, коли через брак матеріалу журналістові доводилося вкотре заварювати чай Толентіну (Tolentino).

Проте те, що довгий час вважали лише важливим поліпшенням, яке ще належало здійснити, перетворилося на нагальну й невідкладну потребу. Частка людей, уражених психічними захворюваннями, ставала загрозливою, передусім із причин, які ми стисло виклали у статті «Сільськогосподарська рада» (Junta Agrícola), говорячи про необхідність боротися з алкоголізмом шляхом якнайсуворішого обмеження виробництва горілки (aguardente, дистилят із цукрової тростини або вина). Преса посилила свою кампанію через обґрунтовану відмову нашої лікарні приймати психічнохворих, огидне скупчення цих нещасних у заражених камерах поліцейського комісаріату та значну кількість хворих, які блукали вулицями й дорогами. Тоді громадськість пройнялася глибоким співчуттям до цих людських страждань, а водночас — загальним обуренням через злочинну занедбаність, на яку державна влада прирікала бідних психічнохворих, позбавлених коштів, необхідних для їхнього поміщення до належних лікувальних закладів. Мадейра робила внески на офіційне стаціонарне лікування психічнохворих, однак психіатрична лікарня Рільяфоліш (Rilhafoles) відмовлялася приймати пацієнтів, яких надсилали з цього острова, безперечно, через брак належних приміщень. Видатний лікар-психіатр, який проїздом перебував у цьому місті, рішуче засудив тяжке становище бідних психічнохворих і ще виразніше наголосив на потребі заснувати лікарняний заклад, призначений для прихистку людей, позбавлених світла розуму.

Тоді було створено комісію, щоб утілити цю водночас альтруїстичну й гуманну ідею. Комісія негайно розпочала роботу, яка увінчалася цілковитим успіхом. Доктор Антоніу Жардін де Олівейра (António Jardim de Oliveira) був одним із перших на Мадейрі, хто висунув цю ідею та став одним із найпалкіших її прихильників. Нині існування психіатричної лікарні на Мадейрі — щаслива дійсність. І хоча цей заклад не цілком відповідає своєму призначенню, передусім через брак просторіших приміщень і досконалішого догляду за хворими, це, безперечно, лікувальний заклад, який надає надзвичайно важливі послуги й задовольнив одну з найнагальніших і найгостріших місцевих потреб. (1921)

Після смерті доктора Луїша да Камари Пештани в Лісабоні 15 листопада 1899 року на острові та серед мадейрської громади столиці відразу виникла ідея спорудити у Фуншалі пам’ятник, який увічнив би пам’ять видатного бактеріолога й славетного сина цієї землі. Ініціативу втілити цю ідею на Мадейрі взяв на себе Комерційний атеней (Ateneu Comercial) — об’єднання, що вже давно припинило існування. Він надав своїм почесним членам — віконтові де Каконгу (Visconde de Cacongo), Луїшу де Фрейташу Бранку, Енрікі Вієйрі де Каштру (Henrique Vieira de Castro), Антоніу Родрігішу Лейтану (António Rodrigues Leitão) та Нікасіу де Азеведу Рамушу — усі повноваження, щоб ушанування видатного вченого якнайшвидше стало заслуженою і відчутною реальністю.

Ці панове утворили комісію, президентом якої став перший із них, а секретарем — останній. Віконт де Каконгу запропонував заснувати заклад для госпіталізації душевнохворих, який водночас став би пам’ятником докторові Камарі Пештані й носив би ім’я нашого видатного земляка. До цієї комісії приєднали іншу, створену в цьому місті для збирання пожертв постраждалим від повеней на Азорських островах. До неї входили доктор Антоніу Жардін де Олівейра (António Jardim de Oliveira), граф де Рибейру-Реал (Conde de Ribeiro Real), доктор Жуан Аугушту Тейшейра та канонік Мануел Коррейя де Фігейреду. Комісія мала у своєму розпорядженні близько двох конту (conto, мільйон рейсів), і ця сума стала основою, або фондом, комісії психіатричної лікарні Камара Пештана (Manicómio Câmara Pestana).

Комісія працювала з усією ревністю та запалом, але мадейрці не зуміли належно відгукнутися на її наполегливі зусилля. За громадською підпискою вдалося зібрати лише близько восьми конту рейсів — суму, більш ніж недостатню для здійснення задуманої справи: не лише для спорудження будівлі й облаштування лікарні, а передусім для належного функціонування закладу, навіть якби в ньому утримували небагато хворих. Висували різні пропозиції щодо місця спорудження лікарняної будівлі; особливу перевагу віддавали огородженій території колишнього монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці. Проте, незважаючи на докладені зусилля, центральний уряд не погодився передати ділянку землі для цього будівництва. Пропонували також розмістити заклад у частині лепрозорію або в одному з приміщень будівлі Братства милосердя (Misericórdia), але згодом дійшли висновку, що ці місця не придатні для належного розміщення психіатричної лікарні, навіть якщо провести там необхідні й дорогі перебудови. Нарешті, вислухавши думки санітарних органів, комісія вирішила придбати садибу Рошеду в парафії (freguesia) Сан-Гонсалу. Купівлю здійснили 28 березня 1904 року за п’ять конту.

Невдовзі комісія передала будівлю та частину пожертв, які ще залишалися в її розпорядженні, Генеральній раді округу (Junta Geral do Distrito). Це зробили не лише тому, що комісія не могла утримувати лікарню, а й тому, що саме цей адміністративний орган мав забезпечувати госпіталізацію душевнохворих відповідно до декрету від 10 жовтня 1902 року. Генеральна рада прийняла пожалування й висловила за нього подяку; 10 травня 1904 року це рішення затвердив центральний уряд. Через умови, поставлені комісією-дарувальницею, виникли сумніви й певні труднощі щодо передачі будівлі садиби Рошеду. Остаточна передача відбулася 1907 року, але тим часом Генеральна рада забезпечувала належну роботу лікарні.

На території садиби Рошеду комісія-засновниця спорудила павільйон для розміщення хворих і пристосувала для тієї самої мети житловий будинок садиби. Там вона відкрила лікарняний заклад, який деякий час фінансувала й утримувала.

За громадською підпискою зібрали близько десяти конту і п’ятисот тисяч рейсів, включно з нарахованими відсотками, двома конту від комісії допомоги постраждалим від повеней і заповіданими доною Жулією Марією Торріш да Кошта тисячею п’ятьмастами ескудо (escudo, португальська грошова одиниця з 1911 р., = 1000 рейсів). Благодійна комісія використала ці кошти так: придбання садиби й відповідний податок — 5 656 000 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс); спорудження першого павільйону — 3393 ескудо; білизна й меблі — 627 ескудо; придбання погруддя доктора Камари Пештани — 402 ескудо.

Відкриття нового лікарняного закладу відбулося з особливою урочистістю. Тоді ж відкрили бронзове погруддя нашого видатного й передчасно померлого земляка, на постаменті якого викарбувано такий напис: «Цю психіатричну лікарню засновано коштом громадської підписки й присвячено пам’яті видатного мадейрського бактеріолога доктора Луїша да Камари Пештани».

До комісії, що виступила з ініціативою заснування цієї лікарні, входили віконт де Каконгу, доктор Антоніу Жардін де Олівейра, Енрікі Вієйра де Каштру, Нікасіу де Азеведу Рамуш, граф де Рибейру-Реал, канонік Мануел Коррейя де Фігейреду, доктор Жуан Аугушту Тейшейра, М. Нашсіменту де Орнелаш, Сабіну Жоакім Родрігіш та Антоніу Родрігіш Лейтан. Справедливість та істина вимагають сказати тут, що віконт де Каконгу, Енрікі Вієйра де Каштру й Нікасіу де Азеведу Рамуш — відповідно президент, скарбник і секретар — були тими членами комісії, які виявили найбільше завзяття й самовідданість у здійсненні цього настільки альтруїстичного й гуманного задуму.

1908 року Генеральна рада придбала прилеглі до садиби земельні ділянки, що належали капітанові Кандіду Гомішу, і 1913 року спорудила на них новий павільйон. Зростання кількості душевнохворих змусило цей орган 1915 року збудувати третій павільйон.

Психіатричну лікарню відкрили 4 квітня 1906 року, а в травні того самого року лікарів-хірургів Жозе Жоакіма Мендіша та Жуана Жозе Марію де Олівейру призначили відповідно тимчасовим директором і тимчасовим головним санітаром нової лікарні. Її нинішній постійний директор (1921) — доктор Жуан Франсішку де Алмада, який обійняв посаду в липні 1907 року. Положення про психіатричну лікарню Камара Пештана розробила комісія, уповноважена Генеральною радою; рада повністю схвалила його на своєму черговому засіданні в листопаді 1906 року.

Наприкінці грудня 1919 і 1920 років там перебувало відповідно 54 і 54 душевнохворих, а витрати на утримання пацієнтів у 1920 році становили 28 627 ескудо.

21 травня 1924 року 38 душевнохворих чоловіків, які перебували в психіатричній лікарні Камара Пештана, перевели до лікарні Трапіші (лікарня Пристані, Casa de Saúde do Trapiche), заснованого на початку того самого року благодійними братами святого Іоанна Божого (Irmãos de São João de Deus). Пацієнтки залишилися в лікарні Камара Пештана, а їхнє лікування доручили чернечій спільноті.

Зі сказаного видно, що від 1924 року лікарняна допомога психічнохворим зазнала значних змін. Вони полягали не лише в тому, що пацієнтів-чоловіків розмістили в лікарні Трапіші, а будівлю психіатричної лікарні Камара Пестана (Manicómio Câmara Pestana) призначили винятково для пацієнток, а й у значному поліпшенні лікування госпіталізованих. В обох закладах воно стало справді взірцевим і не поступалося лікуванню в подібних установах нашої країни.

З книги «Парафія Санту-Антоніу на острові Мадейра» (Paróquia de Santo António da Ilha da Madeira) ми наведемо кілька сторінок про історію та діяльність лікувального закладу Святого Іоанна Божого (Casa de Saúde de São João de Deus), заснованого в місцевості Трапіші (sítio do Trapiche).

Ідея влаштувати лікарню для душевнохворих у будинках Трапіші виникла ще до заснування психіатричної лікарні Камара Пестана (Manicómio Câmara Pestana). Її висунув єпархіальний єпископ дон Мануел Агоштінью Баррету (D. Manuel Agostinho Barreto), який доклав для її втілення найнаполегливіших і тривалих зусиль. Він домігся, щоб власниця передала призначену для цієї мети садибу, і переконував братів Святого Іоанна Божого взяти на себе керівництво майбутньою психіатричною лікарнею. Тоді його старання не увінчалися успіхом через серйозні труднощі, яких не вдалося подолати. Слід особливо наголосити, що він палко прагнув забезпечити цей архіпелаг зразковою лікарнею для душевнохворих і працював задля цього з найбільшою відданістю та завзяттям. Це ще одна славетна заслуга, що звеличує його видатні чесноти благодійника й апостольського прелата.

Психіатричну лікарню Камара Пестана заснували 1906 року, однак дон Мануел Баррету й далі вважав за необхідне створити заклад у Трапіші, передбачаючи, що в недалекому майбутньому ця додаткова лікарня стане цілковито незамінною. Приблизно тоді, а можливо, й раніше, деякі брати Святого Іоанна Божого, які не раз приїздили на Мадейру збирати пожертви на утримувані ними лікарняні заклади в материковій Португалії, усвідомили, наскільки корисною та плідною була б їхня діяльність на цьому острові. Адже чимало хворих потребували госпіталізації в умовах, що відповідали вимогам науки та приписам справжнього християнського милосердя.

Близько 1920 року виникла думка передати керівництво психіатричною лікарнею Камара Пестана братам Святого Іоанна Божого, що спричинило гучну полеміку в пресі та на засіданнях Генеральної ради округу (Junta Geral). Тим часом давня ідея заснувати лікарню в Трапіші поступово набувала конкретних обрисів. Її беззастережно підтримав єпархіальний єпископ сеньйор дон Антоніу Мануел Перейра Рібейру (D. António Manuel Pereira Ribeiro), а відданість і безкорисливість доктора Жуана Франсішку де Алмади (João Francisco de Almada) разом із належно спрямованими зусиллями кількох братів Святого Іоанна Божого довершили справу. Незабаром задум мав стати відчутною реальністю. На початку червня 1922 року брати Святого Іоанна Божого оселилися в будинках садиби Трапіші. Умови там були більш ніж примітивними, труднощі виникали з усіх боків і суворо випробовували самовідданість та жертовність бідних братів. Проте мужності їм не бракувало, і невдовзі вони прийняли кількох хворих із цієї парафії — не душевнохворих. Так розпочався їхній хрестовий похід благодійності.

Перших хворих, позбавлених розуму, госпіталізували там лише в жовтні 1923 року. Час між цими двома датами присвятили переважно кільком зборам пожертв у різних частинах острова та придбанню засобів, необхідних для пристосування будівлі до її нового призначення. Значна частина родового будинку перебувала на пізній стадії руйнування; крім того, його було важко пристосувати для безпечного розміщення людей із психічними розладами. Тому братам довелося долати великі труднощі й іти на значні жертви, щоб належно підготувати будівлю та зробити її придатною для прийняття перших хворих. Їхня кількість зростала, і відразу стало очевидно, які визначні й досі неперевершені послуги надаватиме нова установа.

У травні 1924 року в Генеральній раді порушили питання про переведення душевнохворих із психіатричної лікарні Камара Пестана до лікарні Трапіші. У цій установі особливо наголошували не лише на недостатній кількості медичного персоналу, тісноті приміщень і жорстокому та нелюдському поводженні з хворими, а й на всіляких скандалах, що відбувалися всередині тієї Бастилії, як тоді називали лікарню для душевнохворих у садибі Рошеду (Quinta do Rochedo). Переведення хворих до лікарні Трапіші стало безумовною необхідністю. Головним поборником цієї ідеї був доктор Домінгуш Рейш Кошта (Domingos Réis Costa). За підтримки голови Генеральної ради доктора Вашку Гонсалвіша Маркіша (Vasco Gonçalves Marques) та інших її членів він із найбільшим завзяттям обстоював як на засіданнях цього адміністративного органу, так і в місцевій пресі негайне переведення пацієнтів психіатричної лікарні до лікувального закладу братів Святого Іоанна Божого. Переведення відбулося 21 травня 1924 року: 38 душевнохворих чоловіків перевезли із садиби Рошеду до садиби Трапіші. Так було здійснено велику гуманну справу.

Урочисте відкриття цієї психіатричної лікарні відбулося в серпні 1924 року за присутності видатного єпархіального єпископа, провінціала ордену Святого Іоанна Божого та інших представників громадськості.

Щоб забезпечити законну діяльність лікарні Трапіші, створили об’єднання зі статутом, затвердженим компетентною владою, під назвою «Асоціація братів Святого Іоанна Божого» (Associação dos Irmãos de São João de Deus). Від часу заснування лікарні до 1928 року ним керував член корпорації Мануел Марія Гонсалвіш (Manuel Maria Gonçalves). Попри простоту в поводженні, невимушену скромність і слабке здоров’я, він зумів належно спрямувати й довести до завершення цю справу — зразкову установу найчистішого милосердя до хворих і водночас Голгофу найгероїчніших чеснот для її доброчинних та неперевершених доглядальників.

Повсюди пробудився жвавий ентузіазм щодо важливих послуг, які надавав новий заклад для душевнохворих. Почали надходити милостиня й пожертви, принесені туди так званими паломницькими процесіями. Дуже численні групи людей різного віку, статі й суспільного становища утворювали великі процесії та вручали керівникам свої скромні пожертви — гроші, харчі й усілякі предмети домашнього вжитку. Ці процесії зародилися в цій парафії й тривали тут довгий час. Особливої згадки заслуговують процесії з місцевостей Казаш-Просімаш (Ближні хати, Casas Próximas), Мадалена, Пресиш, Треш-Пауш (Три палиці, Três Paus) і Болікеймі (Boliqueime): це були довгі й мальовничі походи, у яких прагнення чинити добро дивовижно поєднувалося з надзвичайно цікавою та самобутньою місцевою своєрідністю. Інші парафії також започаткували подібні процесії, ще пишніші за розмахом; серед них вирізнялися процесії з Монті, Сан-Роки (святий Рох, São Roque), Камара-ді-Лобуш (Тюленяче лігво, Câmara de Lobos) та Ештрейту-ді-Камара-ді-Лобуш (Estreito de Câmara de Lobos).

Серед численних важливих удосконалень, здійснених братами ордену святого Іоанна Божого (Irmãos de São João de Deus), слід особливо відзначити будівництво автомобільної дороги, яка забезпечила швидке й пряме сполучення лікувального дому Трапіші з місцевістю Болікеймі, а отже, і з містом; під’єднання закладу до загальної телефонної мережі; прокладання водогону та підготовчі роботи до спорудження нових павільйонів. І це не враховуючи пристосування старих будівель для розміщення лікарні, про що ми вже згадували вище.

Кількість пацієнтів у цьому лікарняному закладі від часу його заснування станом на 31 грудня кожного року була такою:

1923	станом на 31 грудня перебувало	2
1924	станом на 31 грудня перебувало	59
1925	станом на 31 грудня перебувало	79
1926	станом на 31 грудня перебувало	87
1927	станом на 31 грудня перебувало	88
1928	станом на 31 грудня перебувало	104

Цей лікувальний дім, як і всі подібні заклади, має окрему богослужбову службу, яку очолює штатний капелан закладу. Хоча його релігійна діяльність призначена насамперед для пацієнтів і громади, що там працює, священники — брати ордену святого Іоанна Божого — брали участь у різних богослужіннях цієї парафії та були найкращими й найбезкорисливішими помічниками місцевих парохів. У своїй каплиці вони без зволікань уділяють таїнства вірянам, які до них звертаються; відвідують хворих удома, надаючи їм духовну підтримку; проводжають померлих до останнього спочинку та виконують у парафіяльній церкві всі служіння, про які їх просять. Першим капеланом був падре Жозе Марія Антуніш (José Maria Antunes), який служив там від лютого 1923 до липня 1925 року. У серпні того самого року його змінив падре Лазару Рібейру (Lázaro Ribeiro), який нині є чинним капеланом (1928).

Історія цього взірцевого лікувального дому від часу його відкриття й до сьогодні — крім постійного зростання кількості пацієнтів і матеріальних удосконалень, які там поступово впроваджують, — зводиться до однієї надзвичайно простої, але дивовижно прекрасної й так само дивовижно святої речі: невтомні доглядальники завжди виявляють той самий дух мужності, самозречення й жертовності; пацієнти завжди отримують найпильніший і найдбайливіший догляд; про їхнє матеріальне благополуччя завжди дбають із найбільшою турботою. І все це — незмінно, без жодної слабкості, занепаду сил чи зневіри, попри труднощі, перешкоди й боротьбу, яку час від часу доводиться вести.

Наведені вище дані та відомості охоплюють період лише до 1928 року. Однак успіхи, досягнуті в цій лікарні протягом останніх років, дуже важливі й заслуговують на окрему згадку, тому тут ми коротко про них розповімо.

Крім інших удосконалень, збудували два великі павільйони для розміщення хворих, простору каплицю, житловий будинок для персоналу та корівник.

У двох павільйонах — святого Йосифа для спокійних хворих і святого Іоанна Божого для неспокійних — є просторі їдальні, зали для відпочинку та ігор, ванні кімнати, спальні, окремі палати тощо. Усе відповідає вимогам гігієни та найновішим досягненням психіатрії. Біля павільйонів облаштовано майстерно озеленені подвір’я для відпочинку хворих, обсаджені тінистими деревами; звідти відкривається прекрасна панорама міста й значної частини його околиць.

Лікування хворих невпинно вдосконалюється. Мадейрці можуть пишатися тим, що нині мають заклад, де наші душевнохворі поряд із турботою та християнським милосердям отримують лікування відповідно до найновіших вимог психіатрії.

Кожен, хто бодай раз відвідував стару психіатричну лікарню Камара Пештана (Manicómio Câmara Pestana) з її суворим режимом нагляду, засобами примусу та ізоляцією, буде вражений життям у цьому закладі, яке колись вважали неможливим і нездійсненним.

Багато хворих живуть так, наче вони здорові. Вони вже не проводять двадцять, тридцять і більше років у постійних обмеженнях. Чимало з них працюють у шевській, столярній і слюсарній майстернях, беруть участь у різноманітних будівельних і ремонтних роботах, обробляють город, доглядають свійських тварин — корів, кіз, свиней, кролів і курей. Саме вони прибирають їдальні та спальні. Вони також доглядають озеленені подвір’я й сади закладу. І все виконано так бездоганно, ніби це зробили люди, що мають чудове здоров’я.

Так доброчинні брати святого Іоанна Божого дають заняття кільком сотням чоловіків, які інакше самі погіршували б свій стан.

Крім того, видатний психіатр Анібал Аугушту Фарія (Aníbal Augusto Faria) та славетний лікар доктор Вільям Клоуд (William Clode) тричі на тиждень відвідують хворих і застосовують найновіші досягнення психіатрії, зокрема електрошок тощо.

Об’єднання «Асоціація братів святого Іоанна Божого» (Associação dos Irmãos de São João de Deus), створене для юридичного забезпечення діяльності цієї лікарні, припинило існування 1940 року, оскільки тоді, завдяки конкордату між Святим Престолом і Португалією, статус юридичної особи було надано «Госпітальному ордену святого Іоанна Божого» (Ordem Hospitalária de São João de Deus). Заклад і далі утримувала Генеральна рада цього округу.

Рух пацієнтів у «Лікарні святого Іоанна Божого» (Casa de São João de Deus) у Трапіші за останні п’ятнадцять років був таким:

1929	118
1930	122
1931	143
1932	152
1933	162
1934	167
1935	175
1936	168
1937	180
1938	186
1939	189
1940	194
1941	215
1942	238
1943	239

Ці дані відображають точну кількість хворих, які перебували в лікарні 31 грудня кожного із зазначених років.

Богослужіння для виняткового користування громадою та тими хворими, які могли й хотіли їх відвідувати, спочатку проводили в старій каплиці садиби, а потім — у приміщеннях одного з «павільйонів». Так тривало до 1936 року, коли відкрили нову церкву, присвячену святому засновникові доброчинного Госпітального ордену святого Іоанна Божого. Хоча церква призначена передусім для зазначеної вище мети, вона надає мешканцям цього села (lugar, ранг нижчий за містечко) та навколишніх місцевостей найцінніші послуги у всіх питаннях релігійного життя.

Період від 1906 року, коли заснували «Психіатричну лікарню Камара Пештана», до 1924 року, коли її призначили винятково для лікування жінок, а всіх чоловіків перевели до лікарні Трапіші, уже докладно описано в перших колонках цієї статті про «Психіатричні лікарні».

Через рік, тобто від 9 травня 1925 року, «Психіатричну лікарню Камара Пештана» в парафії Сан-Гонсалу передали під керівництво Сестер-госпітальєрок Пресвятого Серця Ісуса. Донині вони виконують там свою тяжку й виснажливу працю з догляду за хворими з найбільшою ревністю, безмежною відданістю та найвищою компетентністю. До виконання цих обов’язків ми беззастережно відносимо все сказане вище про те, як вони працюють у «Лікувальному закладі святого Іоанна Божого» в Трапіші, у парафії Санту-Антоніу.

Діяльність «Лікарні Камара Пештана», призначеної винятково для лікування жінок, виразно відображає кількість хворих, які перебували в ній 31 грудня кожного з наведених нижче років:

Рік	Кількість хворих
1926	64
1927	67
1928	77
1929	105
1930	117
1931	135
1932	153
1933	169
1934	183
1935	191
1936	201
1937	232
1938	249
1939	232
1940	260
1941	272
1942	283
1943	286