Адміністративна автономія

8 серпня 1901 року стало незабутньою датою в літописах нашого архіпелагу. Саме того дня радник (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Ернешту Родолфу Хінтце Рібейру (Ernesto Rodolfo Hintze Ribeiro), тодішній голова Ради міністрів і міністр королівства (reino, тобто материкової Португалії), скріпив своїм підписом декрет, що надавав Мадейрі адміністративну автономію на тих самих засадах, на яких її раніше вже було надано округам (distritos) Азорських островів. Безперечно, ця автономія не давала широких повноважень у місцевому управлінні, проте вона стала одним із найвагоміших благ, які Мадейра отримала за багато століть, і, безумовно, найбільшим із них у тому, що стосується надання необхідних засобів для легкого здійснення важливих матеріальних поліпшень.

Декрет від 2 березня 1895 року, скріплений підписами Хінтце Рібейру, Жуана Франку (João Franco) та інших міністрів, які тоді входили до складу уряду, надав округам Азорських островів право запровадити адміністративну автономію в межах, визначених цим декретом, якщо цього вимагатимуть дві третини громадян, які мали право обіймати адміністративні посади. Закон (carta de lei) від 22 травня 1901 року змінив деякі з цих положень і уповноважив уряд поширити їх на Мадейру. Однак саме декрет від 8 серпня 1901 року фактично встановив адміністративну автономію в окрузі Фуншал із повноваженнями та функціями, закріпленими декретом від 2 березня 1895 року. Ці повноваження та функції належать адміністративному органові під назвою Генеральна рада округу (Junta Geral), організація та діяльність якого відрізняються від подібних органів у решті країни. На час створення Рада складалася з п’ятнадцяти обраних населенням представників різних муніципалітетів і проводила чергові засідання у квітні та листопаді. Генеральна рада обирала виконавчу комісію з трьох членів, яка на чергових засіданнях усіх представників подавала звіти про рішення, ухвалені в проміжках між цими засіданнями.

Першим головою Генеральної ради Фуншала був радник Жозе Лейті Монтейру (José Leite Monteiro), який надав їй надзвичайно важливі послуги. Першим керівником її секретаріату став доктор Мануел душ Пасуш Фрейташ (Manuel dos Passos Freitas), який виявляв велику старанність і компетентність у виконанні своїх обов’язків.

Від 1902 року, коли розпочалося стягнення доходів, наданих Генеральній раді, цей адміністративний орган здійснив велику кількість громадських поліпшень, особливо в будівництві мережі доріг. Адміністративна діяльність Генеральної ради охоплювала також багато інших громадських служб — як уже наявних, так і новостворених, — постійно засвідчуючи неоціненні блага, які надала цьому округові «адміністративна автономія». Пізніші декрети затвердили певні служби Генеральної ради й надали їм правового статусу, але істотно не змінили її економічного та адміністративного життя. Крім власних відділів секретаріату, скарбниці та громадських робіт, Генеральній раді доручили, зокрема, утримання психіатричної лікарні, опіку над підкидьками й знедоленими дітьми, наземний дезінфекційний пункт, лабораторію бактеріології та гігієни, поліцію з протидії нелегальній еміграції, агрономічні й тваринницькі служби та інші установи.

Декрет від 31 липня 1928 року значно розширив сферу адміністративної автономії, суттєво збільшивши її повноваження та функції, але водночас поклавши на неї нові й тяжкі зобов’язання без надання відповідних доходів для їх повного виконання. До них належали служби міністерств торгівлі та комунікацій, сільського господарства й освіти, а також цивільне губернаторство (Governo Civil, адміністрація округу), цивільна поліція, охорона здоров’я, соціальна допомога та соціальне забезпечення, підпорядковані міністерствам внутрішніх справ і фінансів.

Доходи Генеральної ради цього округу від часу надання адміністративної автономії були такими:

1902–1903	111 265,56
1903–1904	129 793,24
1904–1905	126 873,41
1905–1906	132 229,93
1906–1907	135 960,73
1907–1908	135 520,46
1908–1909	137 577,85
1909–1910	144 417
1910–1911	142 440,94
1911–1912	147 558,26
1912–1913	159 333,03
1913–1914	227 783,61
1914–1915	172 327,59
1915–1916	220 129,35
1916–1917	190 099,94
1917–1918	187 367,06
1918–1919	188 499,34
1919–1920	234 687,92
1920–1921	713 182,51
1921–1922	969 750,37
1923	1 369 834,72
1924	1 150 708,29
1925	3 881 125,99
1926	3 741 561,78
1927	3 962 817,81
перше півріччя 1928 року	2 488 376,21
1928–1929	10 680 689,52
1929–1930	10 189 945,29
1930–1931	12 459 987,57
1931–1932	11 584 328,97
1933–1934	14 398 951,57
1934–1935 (18 місяців)	20 440 337,65
1936	13 414 867,46
1937	12 057 204,87
1938	16 054 913,04
1939	20 658 134

Саме тоді, як уже зазначалося вище, розпочали здійснювати важливі громадські поліпшення, особливо будувати нові дороги.

Шляхи сполучення на Мадейрі були, без жодного сумніву, найгіршими в усій нашій країні. Це пояснювалося різними причинами, насамперед неймовірною пересіченістю місцевості, а також іншими невідворотними умовами середовища. Більшість цих шляхів не заслуговувала називатися дорогами: здебільшого це були прокладені по землі вузькі стежки, якими було вкрай важко й виснажливо пересуватися. Вони пролягали над бездонними проваллями та схилами високих гір і майже завжди завдавали подорожнім найтяжчих незручностей та наражали їх на серйозну небезпеку. До 1901 року, коли цьому округові надали адміністративну автономію, існувало лише дев’ять кілометрів доброї дороги, що сполучала місто Фуншал із містечком (vila) Камара-ді-Лобуш (Тюленяче лігво, Câmara de Lobos). Тоді почалося й досі триває будівництво розгалуженої мережі доріг. За кілька років вона дасть змогу легко об’їхати весь острів швидкісним транспортом і швидко та зручно відвідувати його головні населені пункти.

Установи Генеральної ради містилися в різних будинках. Декретом від 12 серпня 1919 року цій адміністративній корпорації передали за 7500 ескудо (escudo, португальська грошова одиниця з 1911 р., = 1000 рейсів) будівлю закритої семінарії Благовіщення (Seminário da Encarnação), де розмістили більшість підрозділів тієї ж Генеральної ради. Після того як декрет від 25 квітня 1927 року повернув Комісії культу Фуншальської єпархії право володіння згаданою будівлею семінарії Благовіщення, Генеральна рада перевела свої установи до колишніх будинків лікарні Санта-Ізабел (лікарня святої Єлизавети Португальської, Hospital de Santa Isabel). Від жовтня 1933 року вони містяться там у просторих приміщеннях.