Семінарія

Тридентський собор, що відбувся в місті, від якого дістав свою назву, постановив створити в кожній дієцезії заклад релігійної освіти й виховання для церковної підготовки осіб, які прагнули стати священниками, передусім тих, хто присвячував себе парафіяльному служінню. Виконуючи цю постанову, король Себастьян (D. Sebastião) королівською грамотою (carta régia) від 20 вересня 1566 року заснував Фуншальську семінарію. Однак фактично вона почала діяти лише згодом — у році, якого ми не можемо точно визначити, але між 1573 і 1586 роками. Цей освітній заклад постав завдяки зусиллям єпископа дона Жероніму Баррету (D. Jerónimo Barreto), якого справедливо вважають засновником Фуншальської семінарії.

Спочатку семінарія містилася в будинку на вулиці Дирейта (Пряма вулиця, Rua Direita), поруч з оселею прелата, який тоді там мешкав. Наприкінці XVI століття єпископ Луїш де Фігейреду е Лемуш (D. Luís Figueiredo de Lemos) спорудив старий єпископський палац, значна частина якого збереглася донині разом із прилеглою каплицею, нині позбавленою сакрального призначення. Наприкінці того століття або на початку наступного семінарію перевели до сусіднього з палацом будинку та в приміщення самого палацу.

Спорудження нової резиденції прелатів, яку й нині можна побачити на колишній вулиці Бишпу (Єпископська вулиця, Rua do Bispo), зумовило переведення семінарії до будинку на вулиці Моштейру-Нову (вулиця Нового монастиря, Rua do Mosteiro Novo). Його призначали для жіночого монастиря (том III, сторінка 398), однак він так і не був використаний за своїм первісним призначенням. Землетрус 1748 року так сильно пошкодив будівлю, що її довелося залишити. Цей освітній заклад розмістили в іншому будинку або кількох будинках, місце розташування яких нам невідоме, і там він залишався до 1788 року.

Єпископ дон Жозе да Кошта Торріш (D. José da Costa Torres) домігся від уряду метрополії передання колишньої Єзуїтської колегії (Colégio dos Jesuítas) під семінарію. Це було здійснено королівською грамотою Марії I (D. Maria I) від 10 серпня 1787 року, а 31 березня 1788 року в новій будівлі відбулося урочисте відкриття. Семінарія пробула там недовго, оскільки окупація Мадейри англійськими військами 1801 року змусила її знову переїхати до старого будинку на вулиці Моштейру-Нову, який перед тим належно відремонтували.

Оскільки губернатор і генерал-капітан дон Жозе Мануел да Камара (José Manuel da Câmara) не звільнив будівлю колегії, між ним і дієцезіальним єпископом виник серйозний конфлікт, як уже зазначено на сторінках 216 і 266 цього тому.

Уже в статті, присвяченій покійному видатному єпископові дону Мануелу Агоштінью Баррету (D. Manuel Agostinho Barreto) (том I, сторінка 130), ми згадували про будівлю, споруджену на огородженій території закритого монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці (Convento da Encarnação) для Єпархіальної семінарії. Великий прелат витратив на неї весь свій успадкований і набутий статок та подарував єпархії простору й величну будівлю — один із найславніших здобутків свого єпископського правління. Семінарія почала працювати в новій будівлі в жовтні 1909 року, але закон від 20 квітня 1911 року ліквідував семінарію цієї єпархії, і велика будівля негайно перейшла у власність держави.

Цей заклад церковної освіти й виховання повернувся до старого будинку на вулиці Моштейру-Нову (Rua do Mosteiro Novo), де працює й нині. Перед тим він деякий час містився у прибудові до нашого Єпископського палацу на вулиці Каррейра (Дорога, Rua da Carreira), а також у садибі (quinta) в місцевості (sítio) Трапіші (Цукровий млин, Trapiche), у парафії (freguesia) Санту-Антоніу (святий Антоній Падуанський, Santo António) (1921).

Уже згадана королівська грамота (carta régia) Себастіана I від 20 вересня 1566 року заснувала семінарію для дванадцяти учнів на чолі з ректором і надала їй вклад на утримання в розмірі 300 000 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс), а також ще 45 000 рейс на платню вчителеві граматики та співу. Припускають, що студенти відвідували гуманітарні заняття, які єзуїти проводили в цьому місті до 1759 року. Ми не знаємо, чи від того року й до 1837 року, коли в місті почав працювати ліцей і семінаристи стали відвідувати відповідні заняття, учні семінарії мали окремі курси в самій її будівлі.

З прибуттям до цього єпископства видатного прелата дона Мануела Агоштінью Баррету семінарія зазнала глибокої й докорінної перебудови (том I, сторінка 130). У 1877 році в ній запровадили повний підготовчий курс, почали приймати більше учнів і цілковито реформували внутрішню дисципліну. Завдяки цьому семінарія зрівнялася з найкраще організованими закладами такого типу.

З усіх поглядів саме покійний дон Мануел Агоштінью Баррету був справжнім реформатором і відновником Фуншальської семінарії, тож цьому закладові належало б дати ім’я видатного й заслуженого прелата.

Було б кричущою несправедливістю не сказати, що найбільше за всіх добрій моральній, релігійній і науковій репутації семінарії в останні роки її існування посприяв падре Ернст Шміц (Ernst Schmitz), який тридцять років був її викладачем і директором. Серед інших важливих удосконалень йому завдячують створенням регіонального природничого музею (том II, сторінка 414). Уже самого цього досить, аби навіки закарбувати серед нас його славне ім’я, як ми вже наголошували в згаданій статті, присвяченій єпископові дону Мануелу Агоштінью Баррету. Декрет від 25 квітня 1927 року визнав незаконним передання будівлі Благовіщення Генеральній раді округу (Junta Geral), однак лише через шість років і після наполегливої боротьби Єпархіальна семінарія знову розмістилася там і почала працювати в жовтні 1933 року.