Лікарня святого Лазаря

Ми не знаємо, коли заснували цю лікарню, але все свідчить про те, що вона виникла наприкінці XV століття. 25 липня 1512 року було дозволено, «щоб будинок для прокажених перенесли до Санта-Катарини (свята Катерина Александрійська, Santa Catarina), а Санта-Катарину — до нього… з дотриманням того, що належить до обов’язків згаданого будинку Санта-Катарини». Однак, як видається, лікарня святого Лазаря залишилася там, де її заснували, і згодом про її перенесення більше не згадували.

У 1515 році палата Фуншала постановила, «щоб усі хворі на недугу святого Лазаря йшли до будинку святого Лазаря… і щоб урядники обходили вулиці, а всіх, кого знайдуть хворими на згадану недугу, негайно відправляли до святого Лазаря або виганяли з міста». Та сама палата також постановила, щоб слуги прокажених носили дерев’яні таблички, за якими їх можна було б упізнати, а прокажених, знайдених у місті, після визначення їхньої подальшої долі прилюдно шмагали.

Спочатку прокажені отримували на харчування по 30 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс) щодня, але 26 січня 1641 року їм призначили допомогу в розмірі 40 рейс, яку виплачувала палата. У XVIII столітті цю допомогу збільшили до 80 рейс, а 4 вересня 1801 року — до 100 рейс.

24 квітня 1835 року палата постановила безпосередньо забезпечувати їжею хворих лікарні святого Лазаря. Радник (vereador), відповідальний за відповідну сферу повноважень (pelouro), мав щомісяця подавати звіт про витрати на це харчування. У 1910 році на харчування хворих виділяли по 145 рейс на день, а на засіданні 17 листопада муніципалітет постановив надавати для цієї мети до 200 рейс на день.

Королівське розпорядження (provisão régia) 1685 року доручило генерал-губернаторові управління справами прокажених, якими до того опікувався єпископ. Проте за розпорядженням (provisão) 1693 року нагляд за цими хворими перейшов до жуїш-ді-фора (juiz de fora, призначений короною суддя ззовні), а витрати на їхнє утримання й надалі покривала палата Фуншала. Існує старовинний документ, який приписував, щоб прокажених «відправляли на острів Маю (Ilha do Maio)».

Доктор Жуліан Фернандіш да Сілва (Julião Fernandes da Silva), автор «Критичного листа про метод лікування фуншальських лікарів» (Carta Critica sobre o metodo curativo dos médicos funchalenses), пояснював випадки елефантіазу, що траплялися на острові від XV століття, уживанням солоної риби, бобів, кислого вина й таро. Він додавав, що цю хворобу можуть також спричиняти погано вилікувані венеричні захворювання та припинення гемороїдальних кровотеч. На думку цього видатного лікаря XVIII століття, елефантіаз заразний, а тому має бути «клаузура для тих, хто страждає на цю хворобу». Однак доктор Баррал (Barral), який писав 1853 року, стверджував, що, хоча в багатьох випадках ця хвороба була спадковою, на острові вона ніколи не видавалася заразною. Багато сучасних лікарів вважають елефантіаз заразною хворобою, проте ми знали кількох санітарів і медсестер із закритої лікарні святого Лазаря (Hospital de São Lázaro), які роками тісно контактували з хворими, ураженими цією страшною недугою, але ніколи не мали навіть найлегшого висипу на шкірі.

“

«Лікарня святого Лазаря, — пише доктор Баррал, — розташована в місцевості Санта-Катарина (sítio de Santa Catarina), на захід від міста. Це невеликий старий будинок, призначений для приймання хворих на елефантіаз, який утримує муніципалітет. У ньому перебуває приблизно двадцять шість хворих обох статей і різного віку, а раніше їхня кількість перевищувала тридцять чотири. Там вони отримують житло, ліжко, харчування, лікарську допомогу й ліки. З погляду архітектури ця будівля, хоча від самого початку була призначена для цієї мети, споруджена вкрай погано й не становить жодної цінності. Вона добре провітрюється, оскільки вікна, хоч і невеликі, завжди можна тримати відчиненими, і відповідає основним санітарним вимогам. Ми не відчули там жодного поганого запаху, хоча у жіночому відділенні перегородки й завіси, які ми не схвалюємо, могли б значною мірою сприяти його появі. Хворі, що перебувають там, отримують достатнє й здорове харчування, а також деякі паліативні та інші ліки для полегшення найнеприємніших симптомів цієї хвороби або супутніх захворювань».

5 червня 1912 року Муніципальна палата, за пропозицією доктора Фернанду Толентіну да Кошти (Fernando Tolentino da Costa), постановила закрити лікарню святого Лазаря, у якій перебувало лише четверо хворих: двоє з муніципалітету (concelho) Фуншала і двоє з Понта-ду-Сол (Мис Сонця, Ponta do Sol). 19 червня наступного року та сама палата ухвалила розмістити цивільну в’язницю в будівлі закритої лікарні, оскільки умови, на яких уряд тимчасово надавав фортецю Піку (Пік, Pico) для утримання в’язнів, були досить обтяжливими.

28 грудня 1912 року голова Муніципальної палати провів опис усіх меблів і начиння, що були в лікарні святого Лазаря. Проте лише в лютому наступного року двох прокажених, які на той час іще залишалися в лікарні, перевели до халупи біля провулка Кашкалью (Гравійний провулок, Travessa do Cascalho); раніше їх збиралися відправити до лікарні святого Йосипа або до лікарні Коїмбрського університету. Останні рахунки лікарні святого Лазаря, оплачені палатою, стосувалися витрат, здійснених у згаданому лютому.

Крім щомісячної урядової субсидії в розмірі 10 000 рейс, лікарня святого Лазаря отримувала прибуток із двох заповітних пожертв: однієї — від Антоніу Феррейри де Араужу Гімарайнша (António Ferreira de Araújo Guimarães) з міста Порту (Porto), другої — від барона Каштелу-де-Пайва (Barão de Castelo de Paiva). У 1912 році Муніципальна палата витрачала на цей заклад 1 693 000 рейс; до цієї суми входила платня службовців у розмірі 693 600 рейс. Збереглося розпорядження (provisão) єпископа дона Жуана ду Нашсіменту (D. João do Nascimento) від 16 грудня 1748 року, яким дозволялося заснувати братство з осідком у церкві святого апостола Петра (Igreja de São Pedro) для допомоги в утриманні лікарні святого Лазаря.

Землю для нової церкви прокажених придбали 1665 року за 8000 рейс, а 17 травня 1779 року завершили облаштування кладовища для поховання хворих, які помирали в лікарні, оскільки з’ясувалося, що в самій церкві не вистачало місця, щоб поховати їх усіх. В’язнів розмістили у в’язниці святого Лазаря 29 листопада 1913 року, хоча роботи із завершення будівлі віддали з підряду лише в лютому 1915 року.

Наприкінці 1890-го й на початку 1891 року доктор Жуліу Голдшмідт (Júlio Goldschmidt) застосував туберкулін Роберта Коха (Koch) до кількох хворих у лікарні святого Лазаря, але в жодного з них не вдалося зупинити перебіг хвороби, від якої всі вони згодом померли. Хворі на туберкульоз, яким у той самий період вводили згаданий туберкулін, також не дістали жодних задовільних результатів від цього методу лікування.

Протягом останніх 30 років у лікарні святого Лазаря рідко перебувало понад десять прокажених; більшість із них походила з муніципалітетів Понта-ду-Сол і Кальєти (Бухточка, Calheta). Найпоширенішою на острові є грецька елефантіаза. У хворих на неї з’являються горбки або виразки на обличчі, руках, ногах тощо; вони важко дихають і рідко доживають до 50 років, причому хвороба майже завжди проявляється у віці від 15 до 25 років. Майже всі хворі, яких ми знали в лікарні, померли раптово від задухи, спричиненої набряком органів дихання.

Для теми цієї статті особливий інтерес становлять книжка доктора Аугушту да Сілви Карвалью (Augusto da Silva Carvalho) «Історія прокази в Португалії» (Historia da Lepra em Portugal), що містить розділ про лікарню святого Лазаря у Фуншалі; брошура доктора Жуліу Голдшмідта «Проказа» (La Lèpre), до якої ввійшли докладні клінічні спостереження, проведені цим лікарем у згаданій лікарні; а також «Історичний архів Мадейри» (Arquivo Historico da Madeira), т. I, с. 107 і далі, де вміщено кілька цінних нотаток з її історії.

У фуншальській газеті «Діаріу ді Нотисіаш» (Новини дня, Diário de Noticias) від 12 березня 1937 року доктор Вісенті Енрікіш де Гоувейя (Vicente Henriques de Gouveia) опублікував розлогу статтю під заголовком «Чи існує якийсь зв’язок між ямсом та елефантіазою?» (Haverá alguma relação entre o inhame e a elefantiase?), яка становить особливий інтерес для тих, хто прагне докладніше ознайомитися з цією темою.