В’язниця

Стара в’язниця судового округу (comarca) Фуншала містилася на південному кінці вулиці Кадейя-Велья (вулиця Старої в’язниці, Rua da Cadeia Velha), у невеликому будинку, який 1824 року продали Жозе Антоніу Монтейру (José António Monteiro) за 3 600 000 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс). Уже 1768 року цей будинок був досить занедбаним, як видно зі службового листа, якого 31 травня того року коррежедор (corregedor, королівський окружний суддя) Франсішку Марія да Мота (Francisco Maria da Mota) надіслав Франсішку Шавієру Фуртаду (Francisco Xavier Furtado). Проте в’язні залишалися там і 1811 року, адже 15 листопада того року коррежедор Мануел Каетану де Албукеркі (Manuel Caetano de Albuquerque) заявляв, що в’язницю необхідно терміново перевести до просторішого й надійнішого будинку.

На засіданні 30 червня 1803 року муніципальний сенат (Senado da Câmara, історична назва Муніципальної палати) вступив у володіння будинком на Соборній площі (Largo da Sé), де вже деякий час проводив свої засідання. Цей будинок належав хутору (casal) дони Гіомар Мадалени Аччайолі (D. Guiomar Madalena Acciaioly) і був виставлений на торги через борги перед Державною скарбницею (Fazenda Nacional). Однак лише кількома роками пізніше, безперечно після 1813 року, нижню частину цього будинку перетворили на в’язницю, тоді як верхня й далі слугувала ратушею.

На засіданні 20 грудня 1813 року палата постановила, що будівлю в’язниці слід спорудити за кошти від продажу будинку, який тоді використовували для цієї мети, а якщо їх не вистачить, решту витрат має покрити алкайде-мор (alcaide-mor, королівський комендант замку й міста). Однак це рішення не вдалося виконати, оскільки алкайде (alcaide, міський урядник із поліцейськими та тюремними обов’язками) відмовився брати участь у зазначених витратах, стверджуючи, що після ліквідації донатарної капітанії (donataria) він уже не був зобов’язаний їх оплачувати.

28 липня 1827 року «Дефензор да Лібердаді» (Захисник свободи, Defensor da Liberdade) писав, що в’язні утримувалися у в’язниці на Соборній площі в украй поганих умовах. Можливо, саме для поліпшення цих умов після ліквідації релігійних орденів у Португалії їх перевели до будівлі монастиря святого Франциска Ассізького (Convento de São Francisco). Проте там вони перебували лише до 1836 року, коли повернулися до будинку, який залишили незадовго перед тим і який, як ми вважаємо, відтоді вже не слугував ратушею.

Хоча будівлю на Соборній площі почали використовувати винятково як в’язницю, це ніяк не поліпшило становища в’язнів, які не могли сплатити тюремний збір (carceragem): їх і далі замикали у вогких приміщеннях без повітря й світла.

2 липня 1841 року Муніципальна палата (Câmara Municipal) постановила перенести в’язницю до будівлі, де нині міститься Притулок, але

уряд не схвалив цього перенесення. Таке саме рішення ухвалили на засіданні 6 лютого 1845 року, однак в’язнів так і не перевели, оскільки 1846 року палату розпустили, а нові радники (vereadores) не погодилися з тим призначенням, яке хотіли дати будинку Ангуштіаш (будинку Матері Божої Болісної, Casa das Angústias).

У листі, надісланому 31 березня 1847 року Муніципальній палаті Фуншала радником (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Жозе Сілвештрі Рібейру (José Silvestre Ribeiro), цей гідний цивільний губернатор (governador civil) пропонував розмістити в’язницю в закритому монастирі святого Франциска (Convento de São Francisco), перенести ратушу до будинку, що слугував в’язницею, а рекольїменту (recolhimento, релігійний притулок для жінок) для жебраків — до будинку Ангуштіаш. Однак ці пропозиції не було використано. Значно пізніше, після подання від 17 травня 1888 року, палата домоглася, щоб їй на 10 років передали фортецю Піку (Пік, Pico) для тимчасового розміщення в’язниць. Проте вона так і не скористалася цією урядовою поступкою, оскільки не мала коштів, необхідних для спорудження будівлі, придатної для в’язниці судового округу.

Згодом в’язницю намагалися перенести до лазарету Гонсалу Айріш (Lazareto de Gonçalo Aires) (1897), монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці (Convento da Encarnação) (1897), фортеці Піку (1909) та семінарії Бон-Деспашу (1910). Однак здійсненню цих проєктів завадили перешкоди, тож в’язні й далі залишалися в будинку на площі Се (Largo da Sé) — «цьому жахливому осередку зарази, цьому цвинтарі живих істот», як називав його 1847 року радник Жозе Сілвештрі Рібейру.

Лише після закриття лікарні Сан-Лазару (лікарні святого Лазаря, Hospital de São Lázaro) 5 червня 1912 року нарешті вдалося здійснити давній задум — забезпечити Фуншал належною в’язницею. Муніципальна палата вирішила збудувати її на ділянці, яку займала ця лікарня. До виконання постанови взялися з таким завзяттям, що наприкінці, аби прискорити завершення робіт, працювали навіть уночі. Уже 29 листопада 1913 року в’язнів перевели до призначеної для них нової будівлі, а того самого дня почали зносити старий будинок на площі Се, де протягом майже століття містилася в’язниця судового округу.

Найбільше про будівництво в’язниці Сан-Лазару та знесення будинку на площі Се дбав доктор Фернанду Толентіну да Кошта (Fernando Tolentino da Costa), член, а згодом голова Муніципальної палати Фуншала. Саме завдяки його зусиллям і визнаній старанності ці два поліпшення вдалося здійснити так швидко. Падіння перших каменів старої в’язниці містяни відсвяткували кількома залпами феєрверків. Зникнення будівлі, яка не лише не відповідала своєму призначенню, а й дуже спотворювала одне з найцентральніших місць міста, стало для всіх приводом для радості.