Мізерикордії

Схоже, невдовзі після початку колонізації цього острова у нас виникла думка заснувати лікарню. Сам першовідкривач Жуан Гонсалвіш Зарку (João Gonçalves Zargo) актом від 25 березня 1454 року пожалував земельні ділянки біля каплиці апостола Павла (Capela de São Paulo) для спорудження нової лікарні. Будівлю, зведену коштом населення, завершили лише 1469 року. Лікарня діяла там близько п’ятнадцяти років, а близько 1484 року її перенесли до парафії (freguesia) Санта-Марія-Майор (Пресвята Діва Марія, Santa Maria Maior). Нову лікарню спорудили на землі Алвару Афонсу (Álvaro Afonso), яку він передав для цієї мети 1483 року за умови, що в лікарні буде шість ліжок для бідних хворих.

Король Мануел I, спираючись на папську буллу, одержану від папи Олександра VI, яка дозволяла заснувати на цьому острові нову лікарню, королівською грамотою (carta régia) від 25 травня 1507 року наказав спорудити спеціально призначену для цього будівлю на землях якогось Бартоломеу Мальєйру (Bartolomeu Malheiro). Припускають, що стару лікарню включили до нової установи, а ту звели на тому самому місці, на вулиці, яка й сьогодні має назву Оспітал-Велью (вулиця Старої лікарні, Rua do Hospital Velho). Однак у давній книзі візитаційних розпоряджень (livro de provimentos) парафіяльної церкви Богородиці з Кальяу (Igreja Paroquial de Nossa Senhora do Calhau) ми знаходимо такі уривки, де цілком виразно йдеться про дві лікарні, хоча вони, можливо, містилися в суміжних будівлях і становили немовби єдиний заклад: «Нехай вікарій і бенефіціарії Богородиці з Кальяу вважають своїми парафіянами тих осіб, яких прийматимуть до старої лікарні як невиліковних, а коли вони помиратимуть... нехай проводжають їх до могили..., і так само чинитимуть із тими, хто помре в новій лікарні...». Важко цілком точно визначити, коли завершили спорудження нової будівлі, але це мало статися невдовзі після 1515 року, адже в королівській грамоті від 4 червня того року Мануел I наполягав на завершенні робіт і наказував спрямовувати на них надходження від податку на вино, доки їх не буде повністю закінчено. У давній родовідній книзі знаті ми прочитали, що монарх доручив бакалаврові (bacharel, випускникові університету) Жуану Фернандішу де Амілу (João Fernandes de Amil) керувати заснуванням і спорудженням нової лікарні. Про діяльність цієї установи в перші роки її існування нічого не відомо, зокрема про кількість хворих, її власні доходи, покриття витрат, спосіб управління тощо, оскільки жодних відомостей про це не знайдено.

Гаспар Фрутуозу (Gaspar Frutuoso), говорячи про нові приміщення, пише — можливо, дещо перебільшуючи: «Дім Мізерикордії має багаті служби, і ще щедріші милостині та справи милосердя, які чинять у ньому голови й брати, лікуючи багатьох хворих і допомагаючи багатьом бідним та нужденним не лише із самого острова, а й тим, хто прибуває сюди з різних країв і плавань; він багатий, заможний і милосердний, пристановище й притулок для всіх». Ці слова було написано 1590 року, а за 45 років до того, у докладно обґрунтованому поданні, надісланому монархові 8 березня 1645 року, голова (provedor) та брати Святого дому милосердя (Santa Casa da Misericórdia, благодійного братства) протестували проти того, що лікарня й далі містилася «в найгіршому місці міста». Вони посилалися на тісноту будівлі, близькість річки, замалі розміри церкви, брак місця для поховань і багато інших незручностей, унаслідок яких «помирало багато хворих». У згаданій вище книзі візитаційних розпоряджень (provimentos) церковна влада також радила перенести лікарню до іншого будинку. Там сказано, що каплиці Святого Духа та Святих Ран у парафіяльній церкві містилися під верхнім поверхом, або підлогою, Святого дому милосердя, тож усередині храму було чути крики й стогони хворих, особливо коли їм робили якусь операцію або проводили болісніше лікування.

Розпорядження (provisão) Жуана IV від 20 квітня 1654 року наказувало жуїш-ді-фора (juiz de fora, призначеному короною судді ззовні) Фуншала зібрати відомості щодо петиції голови та братів Мізерикордії й розпорядитися скласти кошторис відповідних робіт, вислухавши для цього думку урядовців палати.

Ще раніше, у 1612 і 1638 роках, Фуншальська Мізерикордія (Misericórdia, Святий дім милосердя, світське доброчинне братство) подавала петиції Філіпу II та Філіпу III, просячи дозволу й допомоги для спорудження нової лікарні. Обидва монархи наказали зібрати різні відомості, однак ці заходи не принесли Святому дому (Santa Casa, братству Милосердя) ані найменшої користі.

9 листопада 1682 року принц-регент, майбутній Педру II, видав розпорядження, яким дарував милостиню в розмірі 5000 крузадо, але роботи розпочалися лише пізніше.

22 липня 1685 року в присутності губернатора і генерал-капітана Мадейри Педру де Ліми Брандана (Pedro de Lima Brandão), який виконував обов’язки голови Святого дому, було передано в чинш кілька земельних ділянок на Соборній площі (Terreiro da Sé) — так тоді називали простір, який нині займають Соборна площа, проспект доктора Арріаги та прилеглі вулиці. Там мали збудувати простору будівлю, що відповідала б потребам Мізерікордії Фуншала. (Див. «Діаріу ді Нотисіаш» (Новини дня, Diário de Notícias) від 21–27 жовтня 1896 року).

Частину цієї ділянки становив город, що належав капітанові Луїшу де Атоугії да Кошті (Luís de Atouguia da Costa) й прилягав до його житлового будинку. Згідно з актом, укладеним того ж 22 липня 1685 року, Святий дім мав сплачувати за землю на Соборній площі щорічний чинш (foro, щорічна плата за землю в емфітевзисі) у розмірі 12 ескудо.

Будівництво нового дому Мізерікордії на цьому місці розпочалося лише після 1686 року.

Під час огляду, проведеного 3 квітня того року для складання відповідного проєкту й кошторису, з’ясувалося, що основні роботи коштуватимуть близько 8 000 000 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс). Згодом встановили, що для їх повного завершення потрібно ще сорок тисяч крузадо. Схоже, через брак коштів роботи просувалися досить повільно. Король Педру II королівським указом (alvará) від 9 листопада 1692 року надав на них 5000 крузадо, а розпорядження Ради королівської скарбниці (Conselho da Fazenda) від 19 жовтня 1745 року виділило ще 4000 крузадо.

Тим часом до нової будівлі вже почали приймати хворих, а будівництво, хоч і повільно, наближалося до остаточного завершення.

До кінця XVII або початку XVIII століття лікарня містилася в парафії (freguesia) Санта-Марія-Майор (Santa Maria Maior). Саме тоді різні лікарняні служби перевели до будівель, у яких вони перебувають і нині (1922). У вестибюлі будівлі, над двома вхідними дверима, що ведуть усередину закладу, містяться такі написи, які дуже виразно свідчать про повільний перебіг робіт: «20 червня 1788 року споруджено цей новий вхід, коли головою був вельмишановний і високоповажний сеньйор губернатор і генерал-капітан дон Діогу Перейра Форжаш Коутінью (D. Diogo Pereira Forjaz Coutinho)»; а праворуч: «20 квітня 1807 року споруджено цей новий вхід до Британського лазарету, коли головою був Педру Жуліу да Камара Лемі (Pedro Júlio da Câmara Leme)». На дверях зали засідань також читаємо: «Цей новий вхід споруджено 1790 року, коли головою був вельмишановний і високоповажний сеньйор дон Діогу Перейра Форжаш Коутінью».

З плином часу будівлю неодноразово поліпшували й розширювали: зокрема, спорудили церкву, рекольїменту (recolhimento, релігійний притулок для жінок) сиріт і будинок для окремих лікарняних палат. Визначити час їхнього будівництва нам не вдалося. На початку XIX століття тут відкрили палату спеціально для британських підданих, відому як Британський лазарет. Імовірно, вона припинила існування до 1837 року, оскільки того року в її приміщенні почала діяти нова Медико-хірургічна школа.

Усе написане в міській пресі про вкрай погані санітарні умови лікарні, невдале розташування її будівлі та недостатню місткість для належного розміщення всіх лікарняних служб могло б скласти чималий том. У цих твердженнях є значні перебільшення, хоча це й не означає, що заклад цілком відповідав сучасним вимогам науки. Проте можна стверджувати, що він перебував у задовільному санітарному стані, як засвідчували авторитетні відомі медики, котрі його відвідували. Завдяки значним поліпшенням, здійсненим там 1922 року, санітарні умови помітно покращилися, і за тодішніх обставин навряд чи можна було досягти набагато більшого.

Це старовинна, трьохсотрічна будівля, розташована в найцентральнішій і найнижчій частині міста. Водночас вона має просторі, незахаращені й добре провітрювані палати, а на час спорудження її можна було вважати однією з найкращих у країні. Безперечно, навіть нині небагато закладів перевершують її за місткістю різних приміщень, якщо кількість розміщених там хворих не перевищує шістдесяти (1922).

Однак ми вважаємо, що лікарню слід перенести до іншого місця й будівлі, санітарні умови яких цілком відповідали б сучасним вимогам медичної науки. Уже багато десятиліть преса обстоює таке перенесення, наводячи стисло викладені вище підстави. Лазарет (Lazareto), Мармелейруш, а також колишні монастирі Благовіщення Пресвятої Богородиці (Convento da Encarnação) і святої Клари Ассізької (Convento de Santa Clara) називали найпридатнішими місцями для розміщення лікарні після проведення необхідних робіт із переобладнання. Серед запропонованих варіантів найкращими й такими, що найповніше відповідали бажаній меті, вважали спорудження нових будівель на огороджених територіях монастирів Благовіщення та святої Клари, використавши лише деякі матеріали зі старих і зруйнованих монастирів. Авторитетна думка лікарів підтвердила прихильність громадськості до місця, де розташований монастир святої Клари. Комісія у складі докторів Нуну Сілвештрі Тейшейри (Nuno Silvestre Teixeira), Фортунату Піти (Fortunato Pita), Жуана Франсішку де Алмади (João Francisco de Almada), Жозе Жоакіма де Фрейташа (José Joaquim de Freitas) і Жозе Жоакіма Мендіша (José Joaquim Mendes) у великій і ґрунтовній доповіді висловила думку, що нову лікарняну будівлю слід спорудити на території монастиря святої Клари, визнавши будівлі лазарету й Мармелейруш непридатними для цієї мети. (Див. «Діаріу ду Комерсіу» (Торговий щоденник, O Diário do Comércio) за січень 1910 року).

Декрет від 31 жовтня 1912 року передав Святому дому милосердя (Santa Casa da Misericórdia, благодійне братство) ліквідований монастир святої Клари, за винятком церкви, земель, необхідних для розширення прилеглих до монастиря вулиць, а також ділянки, переданої товариству «Аусіліу Матернал» (Auxílio Maternal). Декрет від 22 вересня 1913 року підтвердив передачу Мізерікордії, здійснену декретом від 31 жовтня 1912 року для будівництва лікарні, і вніс деякі зміни щодо порядку розподілу земель та будівель між Муніципальною палатою (Câmara Municipal), товариством «Аусіліу Матернал» і Святим домом милосердя. Правління товариства «Аусіліу Матернал» запропонувало Муніципальній палаті передати їй землі, якими володіло на території монастиря та на огородженій монастирській території святої Клари, за умови виконання певних положень. Після цього названі установи й Адміністративна комісія (Comissão Administrativa) Святого дому вирішили оформити публічним актом основні умови досягнутої угоди, що й було зроблено 3 березня 1916 року.

У квітні 1922 року комісія Святого дому звернулася до центрального уряду з проханням передати землі, якими ліквідована Сільськогосподарська рада (Junta Agrícola) володіла в місцевості Лоуруш, біля дороги до лазарету. Там планували спорудити павільйони та інші допоміжні будівлі для розміщення сучасної лікарні, що відповідала б тогочасним вимогам гігієни.

Братство Мізерікордії Фуншала заснували королівською грамотою 1514 року, про що свідчить запис, знайдений нами в архіві цієї установи. Іншою королівською грамотою, від 18 вересня того ж року, лікарню приєднали до згаданого братства й передали йому; відтоді всі лікарняні служби перебували під його наглядом та управлінням, «за умови, що воно завжди піклуватиметься про бідних і хворих, які приходитимуть до згаданої лікарні». Братство розмістилося в парафіяльній церкві Санта-Марія-Майор (Igreja Paroquial de Santa Maria Maior), що прилягала до лікарні. Коментатор «Туги за рідною землею» (Saudades da Terra) пише, що Жуан III скасував цей дозвіл, наданий Мануелом I, і додає: «Ми припускаємо, що відтоді воно діяло в каплиці Святих Царів (Capela dos Santos Reis), неподалік від лікарні, якій цю каплицю було передано 1514 року».

З плином часу це братство отримало різні звільнення та привілеї, які значною мірою сприяли його розвитку й процвітанню. Так, королівська грамота від 23 серпня 1605 року та інші пізніші документи дозволили братству користуватися всіма привілеями, наданими Лісабонській Мізерікордії, у тих випадках, коли положення цих документів могли застосовуватися на нашому архіпелазі. Королівський указ від 8 червня 1740 року на десять років продовжив привілей збирати пожертву з десятини від «козенят, курчат, яєць, молока, сиру, ягнят і голубів» у юрисдикції Фуншала та в містечках Понта-ду-Сол (Мис Сонця, Ponta do Sol) і Кальєта. Королівська грамота від 22 серпня 1734 року дозволила тому самому братству мати власну нотаріальну контору для оформлення всіх укладених ним договорів. Королівською грамотою від 27 березня 1767 року релігійні служби братства й лікарні звільнили від юрисдикції прелата та підпорядкували безпосередньому керівництву головного капелана.

Від часу заснування й до 1834 року, тобто протягом тривалого періоду в 320 років, Мізерікордією Фуншала управляло братство. Ми не маємо докладних відомостей про це управління, однак можна стверджувати, що за ці три століття наша перша благодійна установа виникла, розвинулася й досягла процвітання. Натомість останні 80 або 90 років управління адміністративних комісій не принесли Святому дому милосердя нових засобів для розширення й процвітання, хоча деякі з цих комісій і надали цій благочестивій установі важливі та безкорисливі послуги.

У період від 1514 до 1834 року Мізерікордія Фуншала мала 300 голів. Деякі з них відзначили своє врядування масштабними заходами та надзвичайно ефективним управлінням. Серед них особливо вирізнялися єпископ цієї єпархії Луїш де Фігейреду е Лемуш (D. Luís Figueiredo de Lemos) наприкінці XVI — на початку XVII століття; губернатор і генерал-капітан Франсішку да Кошта Фрейрі (Francisco da Costa Freire), засновник Рекольїменту для сиріт (Recolhimento das Orfãs), у другій чверті XVIII століття; губернатор і генерал-капітан дон Діогу Перейра Форжаш Коутінью (D. Diogo Pereira Forjaz Coutinho) в останній чверті того самого століття; а також єпархіальний єпископ дон Жоакім де Менезіш і Атаїді (D. Joaquim de Meneses e Ataíde) у першій чверті XIX століття. Портрети двох останніх голів, написані на великих полотнах, містяться в залі засідань Адміністративної комісії.

Найдавніші статути (compromissos) цієї Мізерікордії уклали за зразком регламентів Лісабонської Мізерікордії. Однак королівська грамота Філіпа III від 22 березня 1631 року затвердила окремий статут для нашого Святого дому. Він діяв багато років, був майстерно укладеним документом і докладно охоплював усі питання, важливі для діяльності Святого дому. У 1943 році його надрукували як суто історичний документ у брошурі обсягом 46 сторінок.

Ми не знаємо, коли було перероблено цей статут 1631 року, але нам відомо, що 1801 року голова дон Жоакім де Менезіш і Атаїді уклав новий регламент (regimento), який затвердили королівським розпорядженням від 19 жовтня 1819 року. Цей регламент, який для своєї доби вважають працею великої цінності, надрукували 1820 року під назвою «Регламент, або Положення Королівської лікарні Санта-Ізабел міста Фуншал, острів Мадейра» (Regimento ou Regulamento do Hospital Real de Santa Isabel da Cidade do Funchal, Ilha da Madeira). Головою того самого Святого дому тоді був Його Високопреосвященство єпископ, апостольський вікарій дон фрей Жоакім де Менезіш і Атаїді.

У 1906 році давнє братство Мізерікордії Фуншала відновили, а його статут затвердив своїм указом цивільний губернатор (governador civil) Жозе Рібейру да Кунья (José Ribeiro da Cunha) 30 квітня того самого року. Наступного 17 травня обрали керівну раду (Mesa Gerente) на дворічний строк; першим головою став канонік Антоніу Омен де Гоувейя (António Homem de Gouveia). Через кілька днів після встановлення Республіки цивільний губернатор округу (distrito), усупереч тому, як учинили з усіма або майже всіма Мізерікордіями країни, розпустив братство цього міста й призначив Адміністративну комісію керувати справами Святого дому.

Як ми вже сказали вище, 1834 року управління Мізерікордією за системою братств припинилося. Відтоді нею керували адміністративні комісії, призначені найвищим очільником округу, через що управління опинилося під впливом партійних пристрастей і мінливої вузькомісцевої фракційної політики — одного з найбільших лих нашого краю.

Політичні події, що сталися в країні, та відсутність на острові багатьох членів братства завадили провести в липні 1834 року вибори відповідної керівної ради. Префект (prefeito) цієї провінції Луїш да Сілва Моузінью де Албукеркі (Luís da Silva Mousinho de Albuquerque) указом від 16 серпня того року призначив комісію, щоб перевірити рахунки Святого дому, дослідити причини його занепаду під час наших громадянських воєн і запропонувати засоби боротьби з ним. Згодом, погодившись із висновками згаданої комісії, він указом від 8 листопада 1834 року постановив, що тимчасово, доки центральний уряд не ухвалить остаточного рішення в цій справі, Муніципальна палата Фуншала (Câmara Municipal do Funchal) повинна призначити Адміністративну комісію з п’яти членів для управління справами Святого дому, починаючи з 1 січня 1835 року, а на початку кожного року призначати трьох її членів заново. Він також постановив, щоб Муніципальна палата запропонувала шість придатних осіб, з-поміж яких префект мав обрати трьох до комісії, відповідальної за врегулювання прострочених рахунків Святого дому та стягнення всіх належних цій установі боргів.

“

«Оскільки було визнано несумісність між Адміністративною та Ліквідаційною комісіями, — читаємо в статуті, опублікованому 1906 року, — останню розпустив префект провінції королівським указом від 4 травня 1835 року. Відтак Адміністративна комісія повністю керувала справами Святого дому за новим регламентом, який губернатор Луїш да Сілва Моузінью де Албукеркі (Luís da Silva Mousinho de Albuquerque) затвердив і ввів у дію королівським указом від 8 листопада 1834 року. Цей регламент надрукували 1840 року, і за ним Мізерікордією управляли до 1843 року».

“

«Міністерським розпорядженням (portaria) Міністерства королівства (reino, тобто материкова Португалія) від 9 серпня 1838 року було оголошено, що управління Святим домом належить обраному правлінню відповідно до його статуту (а якщо власного статуту він не мав, то мав керуватися статутом Лісабонської Мізерікордії), і що це управління не належить жодній комісії, якщо тільки правління не було розпущене: у такому разі призначалася тимчасова комісія до обрання нового правління».

“

«З огляду на таке чітке розпорядження Адміністративну комісію звільнили на її власне прохання 27 жовтня 1838 року, а генеральний адміністратор (administrador geral) призначив тимчасову комісію, яка мала керувати справами Святого дому згідно з положеннями регламенту, укладеного 1834 року й затвердженого 8 листопада того самого року».

“

«19 жовтня 1839 року генеральний адміністратор наказав комісії Святого дому розробити проєкт остаточного регламенту, який належало подати на затвердження центральному урядові. Комісія виконала це доручення, представивши 29 квітня 1839 року засади нового регламенту. Тоді ж Адміністративна комісія висловила свою думку щодо способу ведення справ Мізерікордії: вона підтримала систему комісій, однак визнала за необхідне призначити вищого службовця, який під керівництвом Адміністративної комісії безпосередньо наглядав би за всіма службами Святого дому».

Цей проєкт регламенту не затвердили, однак він став основою документа, який генеральний адміністратор надіслав урядові 3 січня 1842 року і який тимчасово затвердили міністерським розпорядженням від 13 лютого 1843 року.

1854 року Генеральна рада округу (Junta Geral) звернулася до уряду з проханням відновити давнє братство, вважаючи, що такий лад започаткує для Святого дому нову добу процвітання. Адміністративна комісія, думку якої запитали з цього питання, заявила, що відновлювати давнє братство недоцільно й що слід зберегти прийняту систему адміністративних комісій.

“

«Хоча й тимчасово, було запроваджено адміністративну систему комісій, призначуваних найвищою владою округу; вона діяла до початку 1906 року. Водночас відомо, що робилися й інші спроби відновити давнє братство, або братство Мізерікордії».

“

«На підставі міністерського розпорядження Міністерства королівства від 23 квітня 1855 року цивільний губернатор округу призначив комісію, яка мала запропонувати братству Фуншальської Мізерікордії зміни до його статуту, взявши за основу положення статуту Лісабонської Мізерікордії. Результати роботи, яку ця комісія, можливо, виконала, невідомі».

Хоча управління справами Святого дому милосердя та керівництво ними повністю перебували в руках адміністративних комісій, 1869 року все ж скликали членів давнього братства. Вони зібралися 15 грудня того самого року, щоб висловитися, чи доцільно перетворювати майно Мізерікордії на цінні папери Ради державного кредиту. Йшлося про ухвалення надзвичайно важливого заходу, і відповідна комісія, усвідомлюючи, що вона є тимчасовим адміністративним органом, не хотіла цілковито брати на себе наслідки й тяжку відповідальність за такий крок. На ці збори прибули 13 братів, а 17 не з’явилися; тоді братство востаннє подало ознаку свого існування.

1885 року Адміністративна комісія в листі до найвищого очільника округу визнала необхідність відновлення давнього братства; 1888 року таку саму необхідність визнав і відповідний цивільний губернатор.

“

«Того року найвищий очільник округу, яким тоді був віконт де Канавіал (visconde de Cannavial), докладно вивчив управління Святим домом і написав із цього питання цікаву й розлогу доповідь. Відповідно до цього дослідження та з метою поліпшити становище Мізерікордії він уклав новий регламент, затверджений королівським указом від 10 березня 1888 року й уведений у дію 14 числа того самого місяця й року. Цей регламент запроваджував посаду генерального директора, який під безпосереднім керівництвом Адміністративної комісії наглядав за всіма службами лікарні».

“

«Цей регламент діяв лише до 25 березня, тож справами Святого дому керували за ним упродовж короткого періоду — одинадцяти днів».

“

«17 грудня 1901 року цивільний губернатор округу затвердив новий регламент, який почали виконувати 2 січня наступного року. За ним внутрішню службу лікарні передали Сестрам-францисканкам Марії (Irmãs Franciscanas de Maria), які прибули до Мізерікордії того ж 2 січня. 18 червня того самого року, коли дію регламенту від 17 грудня 1901 року було призупинено, ці черниці залишили службу в лікарні».

“

«13 березня 1894 року до цивільного губернатора округу звернулися 16 громадян, серед яких були й члени тодішньої Адміністративної комісії Святого дому. Вони просили затвердити проєкт статуту, за яким відновлювалося давнє братство Мізерікордії, а внутрішні служби лікарні передавалися сестрам-госпітальєркам. Не бажаючи самостійно вирішувати питання, викладене в петиції, очільник округу 21 березня того самого року надіслав Міністерству королівства докладний виклад справи. 22 травня він отримав відповідь, у якій визнавалася можливість відновити давнє братство за умови дотримання певних юридичних формальностей».

“

«Саме на підставі цієї відповіді Міністерства королівства через кілька років, 22 лютого 1905 року, цивільний губернатор надіслав листа адміністраторові муніципалітету (administrador do concelho, представник уряду) Фуншала. Він наказав офіційно повідомити братів давнього братства, щоб вони разом з особами, яких прийме Адміністративна комісія, упродовж 15 днів утворили братство; інакше його мали ліквідувати відповідно до чинного Адміністративного кодексу».

“

«Після закінчення строку, зазначеного в публічному оголошенні (edital), на виклик не з’явився жоден із колишніх братчиків, оскільки всі вони вже померли. Тому 11 березня 1905 року Адміністративній комісії (Comissão Administrativa) подали заяву 28 громадян із проханням прийняти їх до Братства; це прохання негайно задовольнили.

“

«Після того як Братство визнали припиненим і повідомили про це Міністерство королівства (Ministério do Reino), було видано міністерське розпорядження від 8 лютого 1906 року, яке відновило Братство милосердя Фуншала (Confraria da Misericórdia do Funchal) та поклало край режиму адміністративних комісій, що діяв протягом 62 років — від 1834 до 1906 року».

Упродовж чотирьох століть управління справами Святого дому складалося по-різному. Докладні відомості про нього ми маємо лише за період 1812–1885 років завдяки згаданому вище дослідженню графа де Канавіал (Conde de Canavial). Наприкінці 1834 року, тобто невдовзі після завершення громадянських воєн, ця установа володіла капіталом приблизно у вісімдесят конту рейсів (conto, мільйон рейсів), який давав щорічно чотири конту рейсів відсотків. До цього додавалися доходи у два конту рейсів із сільських і міських нерухомих володінь, тож загальний дохід становив близько шести конту рейсів. Водночас видатки за два попередні роки перевищили сімнадцять конту, через що річний дефіцит сягав понад два конту рейсів. На той самий час борг Святого дому перевищував шість конту рейсів, а незібрані доходи становили тридцять конту. Через вісімнадцять років, тобто 1852 року, фінансове становище цієї благодійної установи значно погіршилося. Її капітал зменшився до 66 конту рейсів, борги сягали близько п’яти конту, а незібрані доходи становили 54 конту. У 1872 році економічне становище лікарні помітно поліпшилося. Завдяки справжній сумлінності управління в попередні роки вдалося зрівноважити доходи й видатки, які того року становили близько дванадцяти конту рейсів.

Ми не маємо матеріалів, щоб докладно розповісти про управління Святим домом у пізніші роки, однак не можемо не згадати періоди 1897–1900 і 1906–1910 років. Тоді під керівництвом радника (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Мануела Жозе Вієйри (Manuel José Vieira) та каноніка Антоніу Омена де Гоувейї (António Homem de Gouveia) справи цієї благодійної установи вели з найретельнішою сумлінністю й найпліднішими результатами.

Ми припустилися б непростимої прогалини, якби не зафіксували тут найвище благодійне діяння місцевого банкіра Енрікі Вієйри де Каштру (Henrique Vieira de Castro), який запропонував Святому дому значну суму в чотириста конту для заснування лікарняної палати, призначеної винятково для лікування ракових захворювань. Цей доброчинець висловив — але не поставив як умову — побажання, щоб у палаті служили португальські сестри милосердя. Самого цього виявилося досить, щоб відповідна Адміністративна комісія відхилила пропозицію, позбавивши лікарню такого важливого пожертвування.

У січні 1922 року той самий добродій очолив Адміністративну комісію Святого дому й одразу відкрив великий публічний збір пожертв, який приніс понад триста конту. Він сам започаткував цей збір, внісши 30 конту. Він невтомно присвячує себе управлінню лікарнею, якій уже надає і, безперечно, надалі надаватиме найважливіші й найвидатніші послуги. (1922).

Викладена вище коротка історія Мізерікордії Фуншала не сягає далі 1926 року. Однак уже з наступного року виникла низка сприятливих обставин, які дали змогу здійснити найважливіші поліпшення й принесли цій доброчинній установі неоціненне процвітання; про це ми зараз коротко розповімо.

У 1927 році керівна рада Святого дому розпочала наполегливу, невтомну й розумно організовану кампанію, щоб домогтися від центрального уряду передання будівлі санаторію Мармелейруш (санаторію Айвових дерев, Sanatório dos Marmeleiros) разом із прилеглими землями, водами та іншими правами для належного розміщення різних лікарняних служб. Цього вдалося досягти декретом від 29 березня 1928 року. Цю дату слід відзначити як одну з найпам’ятніших в історії Мізерікордії, адже вона нагадує про найбільше благодіяння, яке та отримала за чотири століття свого тривалого існування. Щоб повністю завершити будівлю, належно пристосувати її до визначених потреб та обладнати нові й украй потрібні служби, керівна рада мусила взяти позику в п’ятсот конту рейс. Завдяки цьому наша лікарня стала одним із провідних закладів такого типу в нашій країні, про що авторитетно свідчили видатні лікарі, які докладно її оглядали. У 1931 році всі лікарняні служби перевели до нової будівлі в Мармелейруш. Протягом 240 років вони містилися в старій будівлі лікарні Санта-Ізабел (лікарні святої Єлизавети Португальської, Hospital de Santa Isabel), яку 1933 року передали Генеральній раді округу за тисячу п’ятсот конту рейс.

Цим надзвичайно важливим здобутком для нашого головного благодійного закладу, який ми тут описали лише в найзагальніших рисах, завдячуємо керівній раді Мізерікордії на чолі з превелебним каноніком Мануелом Франсішку Камашу (Manuel Francisco Camacho), а особливо — самому цьому видатному представникові мадейрського духовенства. Він не шкодував себе, докладаючи найтяжчих зусиль і невтомно працюючи, щоб успішно завершити справу, повну численних і величезних труднощів. Задля справедливості слід також згадати тут генерала Антоніу Тейшейру де Агіара (António Teixeira de Aguiar), доктора Карлуша де Мелу (Carlos de Melo), доктора Ошкара Балтазара Гонсалвіша (Óscar Baltazar Gonçalves) і доктора Жуана Франсішку де Алмаду (João Francisco de Almada) за невідкладну й вагому допомогу, яку вони надали цій керівній раді в здійсненні такого визначного поліпшення.

Ще однією з найпам’ятніших дат у літописі Святого дому є 10 серпня 1940 року, коли урочисто відкрили низку вдосконалень — найважливіших із тих, які здійснили в будівлі Мармелейруш після її придбання та пристосування до потреб лікарні. Значне розширення будівлі, відкриття нових палат і просторих, добре обладнаних операційних залів, прокладання водогону й каналізації, поліпшення приміщень для канцелярської та адміністративної роботи, а також численні інші вдосконалення в різних частинах лікарні дали змогу приймати більше хворих і неоціненно поліпшили роботу різноманітних складних служб, що діють у цьому закладі. Коли згадуємо цю багато в чому визначну справу, на кінчик нашого пера самі собою приходять два імені — видатного цивільного губернатора Жозе Нозоліні Пінту Озоріу да Сілви Леана (José Nosolini Pinto Osório da Silva Leão) та голови Мізерікордії, видатного священнослужителя падре Жасінту да Консейсан Нуніша (Jacinto da Conceição Nunes). Перший забезпечив кошти, необхідні для здійснення цього важливого вдосконалення, а другий завдяки власній ініціативі розумно й невтомно працював над його керівництвом і повним завершенням.

Значним благодіянням для Святого дому стало міністерське розпорядження від 10 січня 1939 року, яке поклало на Генеральну раду округу (Junta Geral do Distrito) та Муніципальну палату обов’язок покривати щорічні «дефіцити» цього благодійного закладу. У 1942 році вони перевищували надзвичайно велику суму в шістсот конту рейс.

Як уже зазначалося вище, устрій братств Мізерікордії існував на Мадейрі лише до 1834 року, на відміну від материкової Португалії, де він зберігся донині. Того року для Фуншала призначили Адміністративну комісію, яка діяла до відновлення давнього братства; воно розпочало роботу 1906 року. Однак проіснувало воно недовго: 1910 року його ліквідували, а 1927 року знову відновили. Відтоді й донині воно керує всіма лікарняними службами з найщирішою відданістю та визначним духом самозречення і жертовності.

Завершуючи цю статтю, ми не можемо не долучити до почесної галереї благодійників Святого дому, яких вище було стисло згадано, імена заслужених громадян Антоніу де Карвальяла Ежмералду (António de Carvalhal Esmeraldo), єпископа дона Луїша Фігейреду де Лемуша (D. Luís Figueiredo de Lemos), губернатора й генерал-капітана дона Діогу Перейри Форжаша Коутінью (D. Diogo Pereira Forjaz Coutinho), радника Мануела Жозе Вієйри (Manuel José Vieira) та промисловця Енрікі Гінтона (Henrique Hinton), які також надали цьому благодійному закладові визначні й безкорисливі послуги.

Братства Мізерікордії з підпорядкованими їм закладами заснували також у містечках (vilas) Кальєта, Машику (Machico), Санта-Круш (Святий Хрест, Santa Cruz) і Порту-Санту (Свята гавань, Porto Santo). Вони існують і досі, хоча масштаби їхньої доброчинної діяльності дуже обмежені.

Мізерікордія Кальєти. — У 1815 році Мізерікордія Фуншала намагалася приєднати до свого майна нерухомість і чинші, що належали чотирьом згаданим Мізерікордіям, обґрунтовуючи це тим, що бідних хворих із тих місцевостей лікували в міській лікарні. Із цього приводу вона звернулася до уряду метрополії, однак прохання не задовольнили, попри висновок губернатора і генерал-капітана Флоренсіу Коррейї де Мелу (Florêncio Correia de Melo). Голови сільських Мізерікордій спільно виступили проти домагань Мізерікордії Фуншала. Вони стверджували, що хоча через брак коштів та інші обставини місцевого характеру ці установи не утримували лікарень, натомість вони опікувалися людьми з інвалідністю в належних будинках і чинили інші справи милосердя. Тому вони мали й далі надавати ті самі послуги, зберігаючи власне самостійне й автономне існування, як робили до того часу. Із цієї задоволеної скарги наведемо такі уривки, що стосуються історії Мізерікордії Кальєти:

“

«Цей Дім Мізерікордії засновано 1535 року королівським указом; папська булла датована 7 жовтня того самого року; а 1569 року іншим королівським указом йому надали право стягувати свої доходи, чинші та борги у виконавчому порядку, як це робила Королівська скарбниця (Fazenda Real), причому його головою був суддя-виконавець (juiz executor). Він має статут, датований 1616 роком, і від часу заснування донині утримує невиліковно хворих бідняків, яких цей Дім годує, одягає та належно доглядає відповідно до своїх прибутків…»

Заснування цієї благодійної установи завдячує кільком шляхетним і високопоставленим особам із того містечка. З плином часу завдяки заповітам і пожертвам на її користь вона досягла порівняно значного добробуту; особливо важливими були належні їй чиншові володіння. Згодом настало недбале управління деяких її братств, різноманітні кризи, що спустошували цей острів, наші громадянські чвари тощо. Усе це призвело установу до занепаду й руїни, і нині її кошти скоротилися до вельми обмежених розмірів.

Від найдавніших часів існування братства воно мало власні будівлю й каплицю, які збереглися й нині, хоча з плином часу зазнали деяких змін. Схоже, лікарняного закладу там ніколи не було, хіба що невдовзі після заснування, але цього ми не можемо стверджувати. Крім окремих богослужінь братства, що відбувалися у відповідній каплиці, Дім Мізерікордії призначався для проживання людей з інвалідністю та невиліковно хворих. Переважно це були вихідці з найшанованіших родин того містечка, яких спіткало нещастя або злидні.

Останніми роками (1921) завдяки сумліннішому управлінню вдалося відновити всю будівлю, яка вже мала ознаки близької руїни. Тепер там мешкає кілька бідних людей, які отримують допомогу на своє утримання. Установа володіє кількома об’єктами нерухомості та чиншами, що 1913 року дали близько трьохсот ескудо (escudo, португальська грошова одиниця з 1911 р., = 1000 рейсів) прибутку.