Монастир святої Клари Ассізької

Цей монастир спорудили поруч із церквою Непорочного Зачаття у верхній частині міста (Igreja da Conceição de Cima), яку наказав збудувати Жуан Гонсалвіш Зарку (João Gonçalves Zarco), що тоді мешкав неподалік. Заснувати монастир вирішив Жуан Гонсалвіш да Камара (João Gonçalves da Câmara), син першовідкривача й другий капітан-донатарій (capitão-donatário) Фуншала. Він призначався як для рекольїменту (recolhimento, релігійного притулку для жінок) його дочок, так і для інших осіб, які бажали присвятити себе чернечому життю, але тоді не могли цього зробити у Фуншалі через брак відповідного релігійного дому.

Будівництво монастиря почалося 1492 року, але перші черниці оселилися в ньому лише 1497 року. Актом від 11 вересня 1480 року засновник Жуан Гонсалвіш да Камара придбав у Руя Тейшейри (Rui Teixeira) та Бранки Феррейри (Branca Ferreira), мешканців Кампанаріу (Campanário), маєток Куррал, який згодом почали називати Куррал-даш-Фрейраш (Загорода черниць, Curral das Freiras), за суму «23 500 рейш (real, мн. réis; давня португальська грошова одиниця, 1000 рейш = 1 мілрейс) по п’ять сейтілів за реал і 50 золотих крузадо... його землі простягалися від Пасу-да-Круш (Перехід Хреста, Passo da Cruz) і Рибейра-душ-Сокорридуш (Річка Врятованих, Ribeira dos Socorridos) до її витоку, від одного скелястого гребеня (arrife) до іншого, по обидва боки». Цей сільський маєток, найбільший і найважливіший з усіх, якими будь-коли володів монастир, засновник подарував йому, коли його дочок прийняли туди черницями. Ще раніше інфант Мануел I (D. Manuel), герцог Бежі, а згодом король, наголошував на потребі заснувати на цьому острові жіночий монастир. Про це йшлося в листі, який він як великий магістр Ордену Христа (Ordem de Cristo), якому належав цей архіпелаг, надіслав його жителям 17 липня 1488 року. У цьому цікавому документі, який ми вперше знайшли в газеті «У Рекламі» (O Reclame) від 26 листопада 1890 року, сказано, що верховний понтифік написав йому з проханням заснувати монастир при церкві Непорочного Зачаття у верхній частині міста, додавши: «Щойно побачите цього листа, негайно зберіться в палаті з капітаном, усе добре обговоріть і вирішіть, чи бажаєте, щоб так було зроблено... Мені буде до вподоби дати на це таку милостиню, яку вважатиму належною, а надалі я завжди охоче даватиму на утримання черниць усю милостиню, яку зможу...». Ми не знаємо, чи саме прохання великого магістра спонукало Жуана Гонсалвіша да Камару заснувати монастир чотири роки потому; ще менше нам відомо, чи Мануел I, який зійшов на престол 1495 року, сприяв спорудженню цього монастиря.

Як уже зазначалося, будівництво почалося 1492 року, але завершеним його визнали лише 1497 року. Таке повільне просування робіт слід частково пояснити відсутністю засновника й капітана-донатарія: розпорядившись і подбавши про все необхідне для спорудження монастиря та, можливо, навіть розпочавши його, він виїхав на материк королівства (reino, тобто материкову Португалію). Перебування там завжди затягувалося, головно через труднощі сполучення. Згодом будівлю неодноразово розширювали в міру зростання кількості черниць. Уздовж клуатру, задля задоволення побожності черниць та інших осіб, спорудили багато каплиць і молитовень, цілком непотрібних для богослужбових потреб громади. Первісну церкву, посвячену Богоматері Непорочного Зачаття (Nossa Senhora da Conceição) й відому як церква Непорочного Зачаття у верхній частині міста, згодом присвятили святій Кларі Ассізькій (див. цю статтю), яка стала покровителькою монастиря. Із плином часу церква також зазнала значних перебудов, а в першій половині XVII століття її майже повністю реконструювали.

Нащадки засновника — капітани-донатарії Фуншала, а згодом графи й маркізи де Каштелу-Мельор (Castelo Melhor) — завжди вважали себе не лише ктиторами цієї церкви й монастиря, а і їхніми законними володарями та власниками. Ще в жовтні 1867 року вони заявили права на володіння ними та право власності й зареєстрували їх у реєстраційній установі цього судового округу (comarca) після судового процесу, розпочатого 1862 року, під час якого довели своє право власності на монастир. Після смерті останньої черниці маркізи де Каштелу-Мельор могли законно вступити у володіння будівлею, але з невідомих нам причин цього не зробили.

Першою абатисою монастиря святої Клари була дона Ізабел де Норонья, дочка згаданого Жуана Гонсалвіша да Камари. Вона була черницею монастиря Непорочного Зачаття в Бежі (Beja), а після отримання необхідних дозволів понтифіка її разом із чотирма іншими черницями, що склали обітниці, перевели до Фуншала. Разом із цими матерями до нового монастиря вступили дона Елвіра й дона Конштанса — також дочки донатарія, які згодом склали чернечі обітниці. Після його смерті 1501 року туди прийняли ще одну його дочку, на ім’я дона Конштанса. За словами Фрутуозу, вона «завжди жила свято й не хотіла складати чернечих обітниць, бо постійно хворіла».

У цьому монастирі черницями були дочки третього капітана-донатарія Сімана Гонсалвеша да Камари: дона Беатріш, дона Ізабел і дона Марія де Норонья (Maria de Noronha), «яких батько віддав туди, забезпечивши добрими доходами, призначеними для цього, і вони завжди жили надзвичайно доброчесно та свято». Інші донатарії, а також найбагатші й найзнатніші дворяни Мадейри віддавали багатьох своїх дочок у черниці цього монастиря.

Спочатку громада складалася з невеликої кількості черниць, але поступово їх ставало дедалі більше, і наприкінці XVI століття їх налічувалося близько сімдесяти. У середині XVIII століття число черниць сягнуло 130, причому 70 із них були понадштатними; багато хто не склав ані чернечих обітниць, ані постригу. У першій чверті XIX століття їхня кількість скоротилася приблизно до 70. Посаг кожної черниці під час вступу становив 800 000 рейс (réis, стара португальська лічильна грошова одиниця; 1$000 = 1000 рейс, 1:000$000 = одне конту = 1 000 000 рейс), не враховуючи інших витрат. Загалом усе це оцінювали приблизно в одне конту (conto, мільйон рейсів), тож людям із невеликими статками було нелегко стати членами цієї релігійної громади.

Первісне завзяття в дотриманні монастирських правил і давня суворість життя черниць цього монастиря поступово згасали, натомість запроваджувалися серйозні й гідні осуду зловживання. Траплялися навіть справді скандальні вчинки, через які церковна влада мусила втрутитися й застосувати найсуворіші канонічні покарання. У середині XVIII століття в монастирі було тридцять служниць, причому кілька черниць мали по служниці лише для особистих потреб. У спільноті із суворим та аскетичним життям, якою має бути монастир, це становило непростиме зловживання. Був час, коли життя черниць відрізнялося від життя решти суспільства, до якого вони належали, лише дотриманням клаузури: вони жили замкнені в стінах монастиря. Одного разу вся громада в повному складі навіть тимчасово порушила саму клаузуру — найсуворішу й найважливішу засаду дисципліни в монастирях. За це єпархіальний єпископ і Верховний понтифік наклали на черниць найтяжчі церковні покарання. Справді траплялися серйозні зловживання, які згодом суворо припинили, однак події, описані в романі Енрікі Ріда Кабрала «Анжела Санта-Клара» (Angela Santa Clara), не мають під собою жодних підстав.

Однією з найважливіших подій в історії цього монастиря стало те, що трапилося під час пограбування міста французькими корсарами 1566 року. Черниці мусили залишити монастир, щоб не стати жертвами цієї орди дикунів, і, як пише Г. Фрутуозу, «вони вийшли крізь зарості очерету, знайшли прихисток і не зупинялися, доки не дісталися свого Куррала (Curral), що лежить на чималій відстані від міста; так вони й пішли, не врятувавши жодної оздоби й залишивши все в монастирі, крім дарохранильниці з Найсвятішим Таїнством.... Французи перебували у Фуншалі, сіючи руйнування й смерть, від 3 до 17 жовтня. Відразу після того, як вони покинули острів, черниці залишили Куррал і повернулися до свого монастиря в місті. Корсари вчинили там велике пограбування, завдали значних руйнувань церкві й монастирю та скоїли всілякі акти вандалізму.

Цивільна й церковна влада цього архіпелагу неодноразово намагалася об’єднати в одну дві громади — святої Клари та Втілення. Підставою було те, що перша мала вдосталь засобів для утримання, тоді як монастир Втілення був бідним і мав незначні доходи. Проте запланованого об’єднання двох монастирів так і не вдалося здійснити, хоча було отримано папське бреве, яке його дозволяло. Причиною, безперечно, стали впливові сили, що втрутилися й цілковито цьому перешкодили.

У середині XVIII століття монастир Санта-Клара мав понад сім конту річного доходу, а 1821 року його надходження сягнули 14 конту. Проте того ж року дефіцит становив два конту рейс через недбале й несумлінне управління. Відповідно до законів про дезамортизацію (desamortização, вилучення й продаж церковного майна державою) державна скарбниця продала все майно цього монастиря, яке було досить значним; сума, отримана від продажу, невідома. На час ліквідації чернечих орденів у монастирі перебувало трохи більше ніж шістдесят черниць. Останньою з них була Марія Амалія ду Патросініу (Maria Amália do Patrocínio), яка померла в листопаді 1890 року.

Декретами від 26 жовтня 1912 року і 17 грудня 1914 року монастир, церкву й огороджену монастирську територію Санта-Клара передали Муніципальній палаті Фуншала (Câmara Municipal do Funchal), Святому дому (Santa Casa, братство Милосердя) та товариству «Материнська допомога» (Auxílio Maternal), щоб ці установи спорудили проспект, лікарню та «ясла». Палата мала отримати у власність церкву й хори, призначені для крайового музею.

Декретом від 12 березня 1896 року старий монастир передали Конгрегації францисканок-місіонерок Марії (Congregação das Franciscanas Missionárias de Maria), щоб заснувати там інститут для підготовки жінок, призначених для релігійних місій у наших колоніях, а також початкову й середню школу для дівчат, якої на Мадейрі дуже бракувало. Політичні події, що сталися в нашій країні 1910 року, спричинили вигнання цих черниць. Вони негайно залишили Мадейру, через що припинилася їхня чудова діяльність на острові.

Декретами від 31 жовтня 1912 року і 22 вересня 1913 року будівлі монастиря передали Муніципальній палаті Фуншала, Святому дому Милосердя та благодійному товариству «Материнська допомога» для цілей, зазначених у цих декретах. Значну частину старого монастиря навіть знесли, а в усіх будівлях тоді чинили справжнє руйнування й вандалізм. Оскільки запланованих робіт не виконали й особливої мети передачі не досягли, будівлі повернули у власність держави.

Декрет від 25 січня 1927 року та міністерське розпорядження (portaria) від 12 червня того ж року дозволили Міністерству фінансів передати Міністерству колоній різні приміщення ліквідованого монастиря на користь Допоміжної асоціації заморських місій (Associação Auxiliar das Missões Ultramarinas). Їх спеціально призначили для заснування в монастирі місіонерської школи, яка мала готувати черниць до служіння в місіях наших заморських колоній. Керівництво цією школою доручили згаданим сестрам-францисканкам. Крім того, вони створили в тому самому монастирі ясла, де протягом дня приймають, годують і виховують близько 400 дітей, надаючи в такий спосіб одну з найвизначніших послуг, які тут на Мадейрі надають бідним.