Тваринництво

Як відомо, однією з найцінніших допоміжних галузей сільського господарства є тваринництво, особливо розведення великої рогатої худоби, яка дає сировину для виробництва сиру й масла. На Мадейрі всю велику рогату худобу утримують у стійлах, і саме вона забезпечує землеробів основними матеріалами, потрібними для удобрення земель під різні культури.

Те, що ми могли б сказати тут про тваринництво, досить докладно викладено у статті «Худоба» (Gados) на с. 70–75 цього тому «Елуцидарію» (Elucidário), до якої ми й відсилаємо читача. Однак ми не хочемо оминути тут одну цікаву особливість коневих Мадейри — як пояснення чи доповнення до вже сказаного у статті «Худоба». Ці відомості взято зі статті, опублікованої в колишній газеті «Діаріу Популар» (Народна газета, Diário Popular) від 2 липня 1902 року; її прочитання може бути вельми корисним для вивчення цього питання.

“

«З Португалії на Мадейру завезли худобу, необхідну для харчування поселенців і виконання господарських робіт. Однак унаслідок розорювання земель пасовищ поступово ставало менше, тому через нестачу корму так само поступово зменшувалися й розміри тварин.

Нині нащадки коней, яких першими завезли на острів, становлять різновид, що вирізняється малим зростом: середня висота мадейрських коней — 1,22 м, а найбільша не перевищує 1,30 м.

Ось як цей різновид описав сеньйор Жуан Тієрну (João Tierno), колишній інтендант із тваринництва (intendente de pecuária) Мадейри.

“

«Загалом коні цього сорту мають довгу, тонку й сухорляву голову; пряме, іноді трохи опукле перенісся; короткі вуха; виступні надбрівні дуги; не надто товсту шию з помірно густою гривою; пласкі боки; провислу спину; похилий круп; довгий і густий хвіст; невелике й запале черево; прямі кінцівки з тонкими кістками. Вони витривалі й невибагливі — невибагливість ця вимушена, до неї призвели убогі пасовища. Постійний рух, до якого їх привчив випас на урвистих гірських схилах, забезпечив правильну поставу кінцівок і міцність копит. Ці якості разом із природною гарячковістю їхнього гірського темпераменту роблять коней придатними до роботи на важкопрохідних стежках острова.

Із цього опису видно, що мадейрський поні — це португальський кінь з опуклим профілем, бетико-лузітанський тип, який, попри малий зріст, до якого його призвело недостатнє харчування, досі зберігає витонченість первісних форм.

На Мадейрі коней утримують на пасовищах. Навіть кобил на пізніх термінах жеребності випасають у горах, де народжуються лошата й ходять за матерями, не маючи жодного прихистку від мінливої погоди.

За таких умов зрозуміло, як завезена на острів бетико-лузітанська порода протягом п’яти століть поступово втрачала первісні морфологічні риси, аж доки не перетворилася на нинішній мадейрський різновид.

Поголів’я коней на Мадейрі не має економічного значення. Деяких добрих коней, яких можна побачити на острові, привезли з материкової Португалії; їх використовують під сідлом або запрягають у вкрай нечисленні колісні екіпажі, що є у Фуншалі, де для міських поїздок віддають перевагу розкішним саням, запряженим волами.

Мадейрці не раз наважувалися схрещувати своїх поні, прагнучи збільшити їхній зріст, але умови утримання тварин, зумовлені сільськогосподарським становищем острова, щоразу зводили ці спроби нанівець».