Орнелаш де Вашконселуш, Агоштінью

Радник (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Агоштінью де Орнелаш де Вашконселуш Ежмералду Ролін де Моура (Agostinho de Ornelas de Vasconcelos Esmeraldo Rolim de Moura) був справжнім представником давнього й законного португальського дворянства, прикрашеного та збагаченого всіма цінними здобутками сучасної цивілізації. Хоча він ревно беріг свої дворянські титули й шляхетні традиції свого славетного роду, водночас залишався людиною надзвичайно ліберальних поглядів, відкритою до всіх проявів поступу, і палким шанувальником наук та письменства.

Красномовним підтвердженням цих тверджень були його послідовна зневага до титулів і почестей — він задовольнявся родовими грамотами, успадкованими від предків, та відзнаками, пов’язаними з високими посадами, які обіймав, — а також невтомне прагнення день у день збагачувати свою ґрунтовну інтелектуальну культуру, ретельно стежачи за всіма відкриттями, нововведеннями й досягненнями в різних галузях людського знання.

Наш герой народився в парафії (freguesia) Се (Sé) цього міста 14 березня 1836 року й належав до однієї з найвизначніших родин Мадейри. Серед його предків було кілька видатних діячів, які залишили славне ім’я в історії нашої країни. Його батьками були власник майорату (morgado) Айреш де Орнелаш-і-Вашконселуш (Aires de Ornelas de Vasconcelos), який обіймав у нас посаду цивільного губернатора (governador civil), та його дружина, дона Аугушта Коррейя Вашкіш де Олівал (Augusta Correia Vasques de Olival).

З особливою відзнакою закінчивши середню освіту в ліцеї Фуншала (Liceu do Funchal), 1852 року він вступив на юридичний факультет Коїмбрського університету (Universidade de Coimbra), який закінчив 1857 року після блискучого навчання.

Захопившись чарами дипломатії, він розпочав цю блискучу кар’єру щойно закінчив університетський курс. Указом від 18 листопада 1857 року його призначили другим аташе дипломатичної місії у Вашингтоні; на посаду він вступив у червні наступного року й залишався там до лютого 1859 року. Дозвілля молодого дипломата він використав для подорожей значною частиною країни та відвідин її найвизначніших закладів і установ. Свідченням цього стала важлива розвідка про пенітенціарну установу Філадельфії, яку він написав і яку вміщено у праці «Реформа в’язниць у Португалії» (Reforma das cadeias em Portugal), написаній доктором Антоніу Айрішем де Гоувейєю (António Aires de Gouveia), архієпископом Халкедонським.

Переведений до берлінського двору, він залишався там до 1862 року й кілька разів виконував обов’язки повіреного у справах за відсутності відповідного посла.

У 1862 році його підвищили до першого аташе й призначили спочатку до Ріо-де-Жанейро, а потім до Санкт-Петербурга, але через хворобу він не обійняв жодної з цих посад. 26 квітня 1865 року його призначили секретарем дипломатичної місії у Відні, в Австрії, а згодом перевели до Лондона, де він залишався до грудня 1867 року.

Перейшовши в резерв, він кілька років не працював на дипломатичній службі. Повернувся до неї за указом від 27 вересня 1886 року, яким його призначили повноважним міністром у Мадриді. Цю посаду він, однак, не обійняв, оскільки указом від 30-го числа того самого місяця й року його перевели на посаду директора політичного управління Міністерства закордонних справ (Ministério dos Negócios Estrangeiros). Указом від 17 листопада 1891 року його призначили генеральним директором з політичних і дипломатичних справ у тому самому міністерстві. Згодом він подав у відставку; у відповідному указі зазначалося, що він служив із великим завзяттям і неабияким розумом.

Указом від 6 вересня 1894 року його призначили повноважним міністром у Росії. На посаду він вступив 10 листопада того самого року й залишався там майже до самої смерті.

Як дипломат він виконав кілька важливих і складних службових доручень, за які дістав особливі похвали та різні почесні відзнаки. Серед них слід згадати його роботу над конвенцією щодо суперечки за Моуру (Moura), за яку його нагородили великим хрестом ордена Карла III Іспанського. У 1900 році він був одним із представників нашої країни на знаменитій Гаазькій конференції.

За свою довгу службу в Міністерстві закордонних справ він завжди переконливо засвідчував силу свого розуму, широку освіченість і рідкісні дипломатичні здібності, які вирізняли його та робили справжнім державним діячем. Тому його вважали одним із найавторитетніших представників португальського дипломатичного корпусу.

Він також ступив на звивисті стежки португальської політики. Однак із цієї трясовини, де стільки людей бруднять чистоту своїх переконань і навіть власну гідність, він вийшов неушкодженим і незаплямованим. Його обирали депутатом від Мадейри до законодавчих скликань 1868–1869, 1869–1870, 1870–1871 і 1871–1874 років, а королівською грамотою (carta régia) від 16 травня останнього з цих років призначили пером королівства (членом верхньої палати). В обох палатах він вирізнявся як парламентарій із великими здібностями; його промови завжди відзначалися бездоганною ввічливістю й винятковою досконалістю форми. Безперечно, він не був трибуном, який захоплював слухачів потоками красномовства, але був вправним і точним оратором, добре обізнаним із питаннями, які обговорював, тож уся палата завжди слухала його з якнайбільшою увагою. Деякі промови, виголошені ним в обох палатах парламенту, вважають визначними; особливо слід згадати ті, що стосувалися падроаду (padroado, португальського королівського патронату над Церквою на Сході) в Індії та заморських місій.

Як ми вже говорили, він палко віддавався наукам і письменству. Його незмінним прагненням було збагачувати свій розум новими знаннями, які він щодня черпав із широких досліджень і тривалого читання. Він мав блискучий розум і дивовижну пам’ять та вирізнявся неабиякою ерудицією в усіх галузях людського знання. Цьому значною мірою сприяло володіння кількома мовами, зокрема й латиною. Залишені ним твори незаперечно засвідчують його літературний талант і показують, що він міг би здобути почесне ім’я в історії своєї країни, якби цілковито присвятив себе письменницькій діяльності.

Шедевр Йоганна Вольфганга фон Гете, знаменита трагедія «Фауст» (Fausto), був у нас майже невідомий. Радник (conselheiro, почесний титул члена королівської ради) Агостінью де Орнелаш узявся за ризиковану справу — перекласти рідною мовою найвидатніший твір німецької літератури. Це було складне й важке завдання для нашого славетного героя: не будучи поетом, він вирішив перекласти португальськими віршами геніальний твір найбільшого поета Німеччини. Ця обставина позначилася на перекладі, і мусимо визнати, що його поетична форма не завжди була позбавлена недоліків. Часто ці недоліки були наслідком прагнення, доведеного до найретельнішої скрупульозності, вірно передати думку Гете, навіть очевидно жертвуючи формою. Переклад Антоніу Фелісіану де Каштілью (António Feliciano de Castilho), що з’явився пізніше, безперечно, надзвичайно майстерний і прикрашений справжніми поетичними красотами. Проте його зроблено з недосконалого французького перекладу, зі сміливістю й вільністю творчого пориву цього витонченого поета, тому він досить часто віддаляється від німецького оригіналу й часом радше нагадує парафраз, ніж справжній переклад. Не бракує критиків, які віддають перевагу версії радника Орнелаша перед перекладом Каштілью, адже її зроблено з німецького оригіналу з неперевершеною ретельністю щодо точності. Попри свої вади, це, безперечно, цінна праця, що переконливо свідчить про його літературні заслуги.

У 1884 році в Порту вийшов друком великий том під назвою «Твори дона Айреша де Орнелаша-і-Вашконселуша» (Obras de D. Ayres de Ornelas de Vasconcellos), до якого ввійшли різні праці колишнього й незабутнього єпископа цієї єпархії, брата радника Агостінью де Орнелаша. Цим чудовим творам передує розлога й майстерно написана біографія видатного прелата, що займає майже 200 сторінок книги й, за словами одного визначного письменника та авторитетного професора університету, написана золотим пером. Автором цієї біографії — справжнього взірця красного письменства з виразним класичним колоритом — був радник Агостінью де Орнелаш.

У 1892 році, з нагоди чотирьохсотріччя Колумба, він опублікував цікаву «Записку про перебування Христофора Колумба на острові Мадейра» (Memoria sobre a residência de Cristóvão Colombo na Ilha da Madeira). Її вмістили до тому «Записки» (Memorias), виданого Королівською академією наук Лісабона (Academia Real das Ciências de Lisboa) на відзначення цієї річниці.

За всі ці заслуги його обрали членом тієї Академії; він був одним із членів, яким вона доручила підготувати до видання згадані «Записки».

Він також був членом інших наукових і літературних товариств — як вітчизняних, так і закордонних.

Він із відзнакою виконав кілька надзвичайно важливих доручень державної служби: зокрема представляв Португалію на урочистостях у Мадриді з нагоди чотирьохсотріччя Колумба та був делегатом нашої країни на знаменитій Гаазькій конференції, що відбулася 1898 року.

Серед інших він мав такі нагороди: великі хрести ордена Карлоса III Іспанського, ордена Святого Григорія Великого Римського, ордена Корони та ордена Святого Станіслава Прусського; ступінь великого офіцера ордена Почесного легіону; ступені командора й кавалера ордена Святого Якова; ступінь командора саксонського ордена Альберта Доблесного, прусського ордена Червоного орла, бразильського Імператорського ордена Троянди тощо.

Він помер 6 вересня 1901 року в Нідерваллуфі (Niederwalluf), Німеччина, обіймаючи на той час важливу посаду повноважного міністра Португалії в Росії.