Ногейраш (віконт)

Жасінту де Сантана і Вашконселуш Моніш де Бетенкорт (Jacinto de Santana e Vasconcelos Moniz de Betencourt), 2-й віконт даш Ногейраш, був сином Жасінту де Сантани і Вашконселуша Моніша де Бетенкорта, 1-го віконта даш Ногейраш, і дони Матілді Ізабел де Сантана і Вашконселуш Моніш де Беттенкорт (D. Matilde Isabel de Santana e Vasconcelos Moniz de Bettencourt), видатної письменниці, віконтеси даш Ногейраш, якій ми присвятимо статтю в цьому «Елусідаріу». Він здобув велику відомість і досі відомий у нас як головний учасник серйозних подій, що сталися на пляжі цього міста 8 березня 1868 року й про які ми вже досить докладно писали у статті «Народні заворушення». На материку Португалії він став іще відомішим серед своїх сучасників завдяки виявленим мужності й відвазі: він був героєм сповнених пригод подвигів, які свого часу мали гучний розголос. До тієї самої доби належали й його товариші з гульні — маркіз де Ніза (Marquês de Niza), дипломат Соту-Майор (Soto Maior) та інші. Рамалью Ортіган (Ramalho Ortigão) у «Фарпаш» (As Farpas), Бульян Пату (Bulhão Pato) у своїх «Спогадах» (Memórias), Аугушту Форжаш (Augusto Forjaz) у «Книзі звірів» (Livro das Feras), Луїш Палмейрін (Luís Palmeirim) та інші автори докладно згадують Сантану і Вашконселуша.

Утім, на цьому острові, мабуть, мало хто знає, що Жасінту де Сантана посідав визначне місце в політиці як блискучий журналіст і видатний парламентар, був натхненним і шанованим поетом, а як високопоставлений службовець Міністерства фінансів опублікував три надзвичайно важливі праці з економічних питань. Як дипломат він представляв Португалію у Сполучених Штатах Америки й посідав чільне місце серед іноземних посланників, акредитованих у Вашингтоні.

Жасінту де Сантана народився у Фуншалі 1824 року. Після навчання в міському ліцеї він, іще зовсім молодий, вирушив до Ріо-де-Жанейро (Rio de Janeiro), де прожив кілька років. Там він займався торгівлею, а також літературою, і 1848 року опублікував у цьому місті переклад французького роману під назвою «Талісмани» (Talismans). Приблизно тоді він став відомий своїм богемним життям і силою своєї руки.

Близько 1850 року він повернувся на батьківщину й вступив на математичний факультет Коїмбрського університету (Universidade de Coimbra), але, як видається, політикою займався активніше, ніж навчанням. Того самого року він опублікував брошуру «Крик народу» (O Grito do Povo) — гнівний виступ проти уряду Кабралів, що здобув широку славу в усій країні. Коли 1851 року маршал Салданья підняв прапор повстання, Сантана був одним зі студентів університету, які найбільше захопилися цим рухом і найбільше посприяли тому, щоб полки, які супроводжували до Коїмбри короля Фернанду, перейшли на бік герцога де Салданьї (Duque de Saldanha).

Після перемоги революції він покинув навчання й відкрито поринув у політику, енергійно борючись на сторінках преси. Водночас, як десь зазначено, «він виявляв себе безстрашним кулачним бійцем і зажив слави в безтурботному житті Лісабона своїми шаленими витівками розганяча юрби. Упродовж значної частини подальшого життя Сантана і Вашконселуш боровся з цими традиціями та спогадами молодості, хоча став одним із найсерйозніших, найповажніших і найрозважливіших людей свого покоління. Він приборкував свій темперамент, аби не здавалося, що вносить у політичні дискусії давні звички забіяки».

Серед різних комісій і державних посад, які він обіймав, були посади генерального секретаря округів Авейру (Aveiro) і Фаял (Буковий гай, Faial), службовця та начальника установи в Міністерстві фінансів, кар’єрного консула, депутата й посланника Португалії у Сполучених Штатах Америки. Він присвятив себе вивченню фінансових та економічних питань, опублікувавши 1863 року важливий звіт про податок на споживання, а 1870 року — іншу працю на ту саму тему, обсягом 247 сторінок, яку свого часу вважали надзвичайно цінною.

Він був депутатом від виборчих округів Візеу (Viseu), острова Піку (Пік, Pico) та інших. У парламенті активно брав участь у багатьох дискусіях, виявив себе видатним промовцем і з великою компетентністю розглядав питання, якими займався.

У пресі він також виявив себе блискучим журналістом і провадив нападки та полеміки, що стали знаменитими. У дискусіях він часом був різким і грубим, що, зрештою, природно випливало з його палкого й неспокійного темпераменту. Він багато дописував до газет «Португеш» (Português) і «Револусан ді Сетембру» (Вереснева революція, Revolução de Setembro). Одна з таких дискусій спричинила дуель між Сантаною та нашим провідним журналістом Антоніу Родрігешем Сампайу (António Rodrigues Sampaio). Сампайу, який не володів зброєю, поранив свого супротивника — видатного фехтувальника й чудового стрільця.

Крім уже згаданих творів, Жасінту де Сантана опублікував збірку віршів «Батьківщина і кохання» (Pátria e Amor) з великою передмовою Латіну Коелью (Latino Coelho). На особливу згадку заслуговує цикл статей, які він написав у «Револусан ді Сетембру» під назвою «Листи до графа де Авіла про виборчі справи острова Мадейра» (Cartas ao conde de Avila sobre materias eleitorais da ilha da Madeira): ці статті викликали надзвичайний резонанс.

1875 року він отримав титул віконта даш Ногейраш і невдовзі вирушив до Сполучених Штатів як посланник Португалії. Там він прожив близько 12 років і більше не повертався до своєї країни. У Вашингтоні він здобув високу репутацію, і його вважали видатним та вправним дипломатом. Там він помер 24 січня 1888 року й там само похований.

Нашим читачам буде цікаво довідатися про деякі пригоди Сантани і Вашконселуша (Santana e Vasconcelos), тож ми звернемося до того, що написали про них Бульян Пату (Bulhão Pato) у «Спогадах» (Memórias) та Аугушту Форжаш (Augusto Forjaz) у Livres das Féras.

Автор «Пакіти» (Paquita) приписує йому в Парижі (Paris) не менш як сім дуелей, одну з них — з учителем фехтування, під час якої «Сантана дістав тяжкі поранення, а вчитель фехтування опинився при смерті».

Після шести років у вирі пригод, продовжує той самий автор, батьківське довготерпіння вичерпалося, і батько відправив його до Ріо-де-Жанейро на дерев’яному конику, що, за тодішніми уявленнями, було дієвими ліками. Про нього вже можна було сказати, як граф де Мірабо (Mirabeau) сказав про великого промовця: «Мій син — ураган!» «Те, що Жасінту де Вашконселуш (Jacinto de Vasconcelos) робив у Ріо-де-Жанейро, було надзвичайним!

Одного разу в кав’ярні, зчепившись із капоейристами, він спершу метав у них бутлі й пляшки, наче ядра, та розтрощив лави на друзки, а потім узявся за кам’яні столи й почав жбурляти їх у ворогів! Ще кілька років тому власник кав’ярні показував розбиті камені відвідувачам, які прибували з Португалії.

«Іншого разу — і це був останній такий випадок у Бразилії — Сантана дивився бій биків. Один кабра вихопив із рук португальського хлопця бандерилью з нашим прапором, кинув її на землю й зневажливо розтоптав. Сантана вистрибнув на арену, одним ударом ноги відкинув мулата й очистив усю арену! Прибула поліція — він розігнав поліцію! Коли він виходив з арени, на нього налетів загін кінноти: Сантана, усе ще стискаючи в руках вила тореро, кинувся на кіннотників! Командир витяг із кобури пістолет і сказав, що вистрелить. Сантана відповів: „Він не вистрелить!“ І пістолет не вистрелив! Прибули нові війська, ще більше кінноти. Нарешті Сантану заарештували й вислали — так завершилася третя пісня його „Одіссеї“! Перша відбулася в Коїмбрі, друга — у Парижі, третя — на землях Санта-Круш (Santa Cruz)! Четверта мала відбутися в Лісабоні. «Цей чоловік, який розганяв цілі ярмарки, був елегантним, прекрасно вихованим, талановитим і жвавим душею! «....У червні 1851 року Сантану і Вашконселуша призначили генеральним секретарем Орти (Horta), а наступного року перевели до Авейру (Aveiro). «Перед його від’їздом, одного літнього вечора, коли Сантана переживав період героїчного спокою, ми пішли до кав’ярні Мартінью (Martinho) по морозиво. Навколо одного столу зібралися Мендіш Леал (Mendes Leal), А. Педру Лопіш де Мендонса (A. Pedro Lopes de Mendonça), Жозе Марія д’Андраді Феррейра (José Maria de Andrade Ferreira), Луїш де Вашконселуш (Luís de Vasconcelos), автор драми «Хрест» (a Cruz), яка мала успіх у театрі Дона Марія II (D. Maria II), Антоніу Коррейя Ередія (António Correia Herédia) і я. Нині живі лише двоє останніх; усі інші вже померли. «Невдовзі у дверях з’явився добре знаний тоді в колах Байші (Baixa) капітан корабля, а з ним — високий, широкоплечий і дужий чоловік. То був німець. Моряк зазнав у Ріо-де-Жанейро поразки від Сантани, і це застрягло йому кісткою в горлі; однак він підійшов дуже люб’язно й представив йому німця, який вільно говорив французькою. Сантана прийняв його з властивою собі чемністю. Проте я помітив у його поведінці певну вимушеність. Своїм рисячим оком він збагнув, що лихої вдачі моряк привів іншого як сторожового пса. Обмінявшись кількома словами, Жасінту попрощався й уже збирався вийти, коли німець раптом ухопив його за комір фрака й розірвав його! Сантана і Вашконселуш відступив на крок і вдарив його кулаком: чоловік упав як підкошений! Він підвівся з дуже опухлим обличчям і люто кинувся вперед. Ще один удар — і велетень знову лежав на підлозі. Він іще раз піднявся й знову пішов у наступ... Тоді Сантана в нападі люті схопив його й перекинув через стіл, що стояв під великим дзеркалом! Цього разу нападник знепритомнів. Опритомнівши, він, хитаючись, вийшов під руку з моряком. «Сантана сів, важко дихаючи; ніс його загострився, вуса настовбурчилися, а очі метали іскри. Антоніу Ередія, який із дитинства знав свого земляка, друга й родича, навіть він був приголомшений цим виявом бичачої сили! «Після приходу в політику Сантана мав дві дуелі. Одну — на шпагах із французом на ім’я Клавель (Clavel), а другу — на пістолетах з А. Родрігішем Сампаю (A. Rodrigues Sampaio). Сампаю вистрелив першим, влучив у нього, і лише дивом Сантана не залишився лежати на місці. «Родрігіш Сампаю не раз казав у моїй присутності: „Якби моя куля ввійшла бодай трішечки глибше, Сантана був би мертвий, а я все життя носив би тінь у серці“».

У книжці «Вільні від звірів» (Livres das Feras) Аугушту Форжаша (Augusto Forjaz) читаємо таке: «Інший епізод за його участю стався в грудні 1859 року. Королівський комісар театру Сан-Карлуш (Theatro de S. Carlos) дон Педру Бріту ду Ріу (D. Pedro Brito do Rio) уклав контракти з двома співачками-суперницями — Марчелліною Лотті делла Санта (Marcellina Lotti della Santa) та Фортунатою Тедеско де Франко (Fortunata Tedesco de Franco). Одного вечора, коли було оголошено оперу „Лукреція Борджіа“ (Lucrécia Bórgia), обидві дами навмисне заявили, що захворіли. Утворилися два табори, причому Тедеско вдалося залучити на свій бік більшість театральної публіки й майже всю лісабонську пресу. Сантана і Вашконселуш (Sant’Ana e Vasconcelos) виступив на захист Лотті в газеті „Револусан ді Сетембру“ (Вереснева революція, Revolução de Setembro). Увечері 19-го Тедеско знову вийшла на сцену; переважна більшість публіки влаштувала їй овацію, маючи намір вороже зустріти її суперницю. Дон Педру ду Ріу та його дружина, дона Марія Круш (D. Maria Krus), сиділи в ложі разом із Сантаною і Вашконселушем, який неквапливо спустився до партеру. Підійшовши до гурту маніфестантів, він попросив їх відмовитися від запланованої ворожої демонстрації. Лише четверо затялися, посилаючись на свободу тупотіти підборами. Тоді Сантана і Вашконселуш якнайчемніше попередив їх: — Панове кажуть, що мають право тупотіти ногами. Нехай так. Але панове висловлюються ногами, а я звик висловлюватися руками. Отже, користуйтеся своєю свободою, а в першому антракті ми зведемо рахунки між ногами й руками. «Марчелліну Лотті делла Санта не освистали. «Тоді ж у Лісабоні виходила сатирична газета „Ажмодеу“ (Асмодей, O Asmodeu), яка не шкодувала неприємних згадок про дона Педру ду Ріу — чесну людину, а отже, нездатну підкорятися примхам артистів і певної частини публіки. Деякі глядачі в партері підтримували артистів або виступали проти них залежно від того, наскільки щедро ті винагороджували їхні оплески. Цю вимогу особливої публіки називали „змочуванням“, і королівський комісар не міг її викорінити. Редактор „Ажмодеу“ Марсіану де Азеведу (Marciano de Azevedo) став на бік здирників і вихвалявся, що не боїться жодного сторожового пса. Сантана і Вашконселуш сприйняв ці слова на свою адресу, пов’язавши їх із невдалою демонстрацією проти Марчелліни Лотті. Знайшовши Марсіану де Азеведу в партері, він зажадав пояснень. Серед метушні редактор „Ажмодеу“ вислизнув на сцену й замкнувся у гримерці танцівниці Емілії Белліни (Emilia Bellina), дуже потворної жінки, яку вважали його коханкою. Сантана вибив двері ударом кулака, але, побачивши перед собою цю жінку страхітливого вигляду, розреготався й додав, що Марсіану де Азеведу вже досить покараний своїми стосунками з таким опудалом....» «Його консульська й дипломатична кар’єра була визначною, і країна завдячує йому неабияким піклуванням та численними вигодами, особливо в усіх питаннях, пов’язаних із розширенням торгівлі. Гадаю, в архівах міністерств закордонних справ і фінансів зберігаються неопубліковані звіти, які цілком заслуговували на оприлюднення, адже стали основою для деяких договорів і конвенцій... Та оскільки справедливо кажуть, що тих, хто робить найбільше, цінують найменше, патріотична діяльність Сантани і Вашконселуша залишилася невідомою. Цьому також значною мірою сприяло його віддалення від нашого політичного середовища. «Така тривала відсутність призвела до забуття. Через довге перебування за кордоном його гарна атлетична постать стерлася з пам’яті. Коли одного дня він випадково повернувся, ніхто з молодшого покоління не впізнав блискучого поета, гострого журналіста й видатного промовця, який від 1851 до 1872 року привертав увагу своїм талантом, елегантністю, гумором та епізодами, що засвідчували його відвагу. Жасінту Аугушту Сантана і Вашконселуш (Jacinto Augusto Sant’Ana e Vasconcelos), командор орденів Христа й Карла III Іспанського, дворянин королівського дому (fidalgo da Casa Real) і від 2 липня 1875 року 2-й віконт даш Ногейраш, застав своїх давніх товаришів і найкращих друзів уже в могильному спокої. Його волосся посивіло, а стан почав хилитися. Місця, де він колись бував у товаристві, зникли, і це давало йому відчуття, ніби він чужинець, якого мінливості долі піддавали новим випробуванням. Одного січневого вечора, вийшовши з театру дони Марії II (theatro de D. Maria 2.ª), він опинився сам. Для людини, яка знала стількох друзів і ворогів, віддано служила першим і наганяла страх на других, ця самотність була моторошною. Він зайшов до кав’ярні на Росіу (Rocio), що тоді містилася в колишній крамниці Матуш Морейра (Mattos Moreira), у будинку на розі площі Камоенса (largo de Camões). Сів і попросив подати чай із грінками. За столиком навпроти двоє тодішніх гульвіс — струнких, задиркуватих молодиків — зареготали. Для них, коли вони перехиляли склянки коньяку, цей старий, що пив чай і їв грінки, був приводом для глузувань. Сантана і Вашконселуш усміхнувся. Потім плеснув у долоні й наказав слузі: — Принесіть іще два чаї та ще дві порції грінок. Веселощі молодиків посилилися. Якого чудового телепня вони знайшли в цьому буржуа! Коли слуга виконав наказ і повернувся з тацею, Сантана і Вашконселуш голосно звелів поставити її на стіл до цих надокучливих псевдочепурунів. У переповненій залі запала тиша: усі передчували неминучу сутичку, тим паче що двоє молодих атлетів, глузуючи з беззахисного слуги, зневажливо відсунули тацю. Сантана і Вашконселуш підвівся й підійшов до них. Його голос пролунав, мов бойова сурма: — Панове сміялися з того, що я, старий, п’ю чай. Тепер я посміюся з вас, бо ви, дітлахи, його досі не випили. Мене звати Сантана і Вашконселуш. Тому, хочете ви того чи ні, вам доведеться проковтнути весь цей чай. І під його загрозливим поглядом обидва покірно послухалися».